Східний синдром - Юлія Ілюха

Вона скептично дивилася на нього, стиснувши ягідні губи. Видно було, що брюнетка вагається, чи вступати в розмову з незнайомцем, але врешті-решт цікавість і здивування від того, що зустріла земляка в чужому турецькому мегаполісі, перемогли.

— Я Оля. З Донецька. Ви пробачте, що я вас послала, — ніяково усміхалася без сліду агресії.

Макс тріумфував. Він уже знав, що вона погодиться, коли він запросить її на побачення.

  ***

До шістнадцяти років Максим Шилов ніколи не покидав місця, де народився. Бо куди було їхати й що було шукати деінде хлопчикові з провінційної незаможної родини, коли все, що йому треба, знаходилося тут, на цій щедрій порепаній землі, в надрах якої ховалися горючі чорні скарби, а поверхня була всипана териконами, що куталися в туманах таких повітряних, білих та густих, як пінка з теплого кип’яченого молока?..

Його дитинство та шкільні роки минули в шахтарському містечку Красний Луч. Дорогі дитячому серцю люди тут завжди були на відстані витягнутої руки чи максимум кількох вулиць. Мати, темноволоса й смаглява, від чого її часто приймали за циганку, білобрисий «арієць»-батько з вічними окулярами на носі, молодша сестра, яку традиційно любили більше й балували, бо менша, обидві баби, які жили на різних кінцях міста й терпіти не могли одна одну, рудий кіт Лучик, постійно кусаний і битий іншими котярами, дворовий пес Смєлий, щеням знайдений у тернику з перебитою лапою — всі вони разом були для малого Максима цілим всесвітом.

Спершу, коли він лише робив невпевнені кроки з материних рук, його світ обмежувався двокімнатною квартирою в п’ятиповерхівці, з вікон якої було видно горбаті верблюжі спини териконів, та майданчик з іржавою гойдалкою у дворі. Згодом світ розрісся, став опуклим, наче вагітна на остан­ніх строках. У ньому вже міцно укоренилися шкільні друзі, з якими на перервах разом курили за школою й викрадали класний журнал із «некрасивими» оцінками, й недруги, які доповідали про це директору, за що були биті гуртом після уроків. У ньому вросли в серце дворові товариші, з якими була випита перша пляшка портвейну, заспівана перша пісня під гітару, крадькома схоплений перший поцілунок із вуст синьоокої дівчинки з сусіднього під’їзду. У цьому світі вони, підлітки Донбасу, вже не діти й ще не дорослі, грали зимою в хованки, вибивного і в квадрат дотемна, а потім, після рухливих розваг, могли пустити по колу куплену в складчину пляшку дешевої горілки. Алкогольна гра не тільки дарувала думкам легкість, а вчинкам — сміливість, але й вмикала в Максовій голові кнопку «самозбереження»: він добре засвоїв, що в такому стані перед батькові очі краще не потрапляти.

Батько Максима — як і, по суті, вся їхня сім’я — у шахтарському містечку був білою вороною. Вулицями тут ходи­ли чоловіки із сірою засмагою, у шкіру яких навіки в’ївся вугільний пил, чоловіки з підведеними чорним, наче в єгипетської цариці Клеопатри, очима, чоловіки, чиї зуби виблискували на темних обличчях, мов зірки на небі в безхмарну ніч, навіть якщо їх залишалося менше половини.

Батько Максима був іншим. Кремезний велетень із молочно-білою шкірою і волоссям кольору стиглої соломи, він ніколи не спускався в забій і не тримав у руках кирку. Його великі долоні не знали мозолів від фізичної праці, хіба що вони з’являлися в сезони садіння й копання картоплі, під його нігтями не чорнів бруд копанок. «Біла кістка, блакитна кров», — жартувала дружина, мастячи йому спину кефіром, коли той за півгодини на першому теплому весняному сонці перетворювався на вареного рака.

Раніше, до розвалу Союзу, Всеволод Шилов мав посаду інженера на машинобудівному заводі. Згодом, коли на початку дев’яностих земля вислизала з-під ніг і виживали лише овочами, що самі виростили на крихітному городі, він вирішив зайнятися комерцією. Їздив електричками в Росію, щось там крутив-хімічив, контрабандою возив цигарки та інші дрібниці, які продавав тут удесятеро дорожче, — коли шахтарі після затяжних страйків і грюкотіння касками по асфальту врешті отримували зарплату за півроку, ціни в Красному Лучі зростали до небес. Головне було вгадати момент і не продешевити, бо ціни дерлись догори тільки тиждень, поки шахтарі не витрачали всі гроші. Потім у місті знову починалась економічна депресія для продавців і покупців, бо першим не було кому продавати, а другим не було за що купити.

Втім, бізнесувати Максимовому батькові довелося недовго. В одній із поїздок його гуртом сильно побили незадоволені конкуренти й відібрали товар. Додому він доїхав ледве живий. Потім із місяць лежав у лікарні. Вийшов звідти худющий і ослаблений — через тонку білу шкіру просвічували сині вени, риси обличчя вкрай загострилися, кістки випирали навіть крізь одяг, який тепер висів на ньому мішком. У ньому важко було впізнати колишнього кремезного велетня. «Добре, що живий», — примовляла дружина й гладила його по голові. Сяк-так оклигавши на домашніх харчах із городу, батько заходився шукати якусь роботу, проте тут його не брали за станом здоров’я, там брали, але не платили гроші, а ще деінде платили, проте знову втягували в кримінал. Мати кинула роботу в бібліотеці, за яку вже й забула, коли отримувала платню, та пішла торгувати на базар. Відчуття провини, що він, чоловік, не може заробити бодай якусь копійку, щоб прогодувати родину, роз’їдало батька зсередини, як іржа метал. Він упав у депресію. Інший на його місці забухав би, заливаючи свої страхи та невдачі алкоголем, але Всеволод Шилов був непитущим — ще в юності він виявив, що його організм не приймає алкоголю. Натомість він почав писати вірші. Чудер­нацькі, кострубаті, неримовані. Згодом хтось із колишніх това­ришок дружини по бібліотеці пояснив, що це білі вірші.

Його надрукували в місцевій газеті, потім сюжет про краснолучанського поета-самородка приїхали знімати журналісти з каналу «Луч-ТВ». На Всеволода Шилова звалилася слава регіонального масштабу. А потім йому, як місцевій зірці й надзвичайно творчій людині, запропонували роботу. Так колишній інженер став директором будинку культури.

У нову, незнану раніше справу він вгризався так, як голодний вгризається в щойно засмажений біфштекс — люто, швидко, агресивно. Здавалося, ось воно, його призначення в житті. Він фонтанував ідеями: вигадував масштабні в межах міста проекти, організовував концерти та фестивалі, вибивав фінансування в коридорах райдержадміністрації й у спонсорів.

Дев’яності добігали кінця. Життя потроху починало налагоджуватись, Максимова мати перестала труситися над кожною копійкою й покинула роботу на базарі, яка коштувала їй хворих нирок і жіночих болячок від постійного перемерзання взимку, та натякала, що хоче повернутись до своїх книжок. Батько вже став поважною людиною в районі й міцно стояв на ногах. Це знову був той кремезний велетень-добряк, у якого закохалася схожа на циганку тендітна дівчина, щоправда, обважнілий від віку та посади. Проте він міг бути суворим, як донецька зима, та міцним, як луганська сталь, і Максим знав це, як ніхто інший.

Саме батько, одного разу впіймавши сина на гарячому після пляшки самогонки, зумів втовкмачити йому в голову, що в цьому місті, щедро притрушеному вугільним пилом, у Макса є лише дві дороги — в шахтарі або в бандити. Й обидві вони — недовгі й тернисті.

«Кістьми ляж, але вирвись звідси, — говорив йому батько, — бо інакше це смердюче болото засмокче тебе, проковт­не, перетравить, зробить добривом для