Східний синдром - Юлія Ілюха

Самотній і нещасний, Вася вештався вечірнім промерз­лим містом, аж поки не переставав відчувати руки й ноги від холоду. Біля пам’ятника Шевченку помітив купку людей із жовто-блакитними прапорами. Зупинився, спробував згадати, що сьогодні за свято. Пам’ять не видала жодної дати, тому Вася спитав про причину зібрання приземкуватого вусатого чоловіка в старомодному пальті, який тримав у руках стяг на довгій вудці.

— Майдан підтримуємо в Києві, — зачувши українську мову, урочисто відповів чоловік.

— Який майдан? — не зрозумів Вася.

— Хлопче, ти з лісу вийшов чи що? — засміявся вусань, зблиснувши темними молодими очима. — Революція у нас. Невже не чув? От дивак, телевізор увімкни!

Телевізор Вася не дивився давно, але пригадав, як у кабінеті щодня обговорювали події в Києві. «…Студенти… вони ж діти… мало їм “беркута” вломили…», — долітали до нього уривки фраз, у які не хотілося вслухатися. З колегами він майже перестав спілкуватися, бо останнім часом не до цього було — ловив «отходняки» на роботі, запиваючи літрами води антипохмільні таблетки. Тож зараз Вася наче вилупився зі шкаралупи інформаційного вакууму та з подивом виявив, що в країні щось пішло не так. Потинявся трохи серед людей, послухав, про що говорять вони й що виголошують з імпровізованої сцени перед Тарасом. Врешті, остаточно промерзнувши до кісток, пішов додому — приймати удар Аниного невдоволення і розмірковувати про майбутнє. Своє і України.

  ***

Непомітно та швидко збіг 2013-й. А наступний рік із самого початку віщував проблеми. Холодне повітря пахло тривогою та небезпекою. Вася частенько після роботи приходив до пам’ятника Шевченку. «Тарас єднає нас», — говорили там різні люди з однаковими жовто-блакитними прапорами. Вася інтуїтивно почувався там своїм, хоча в активісти, які викрикували зі сцени палкі промови та гасла, не ліз. Прийшов, підтримав — і досить. Підтюпцем біг додому, відігрівався, робив три бутерброди з копченою ковбасою та міцний до чорноти чай і влипав в екран телевізора, нетерпляче перемикаючи з каналу на канал у пошуках свіжих новин. Жага до інформації нон-стоп замінила собою пристрасть до алкоголю. У мерехтливому світлі телевізора з десятком відкритих новинних сайтів на ноуті під боком Вася щодня сидів допізна. Багато курив прямо в кімнаті, випускаючи дим у відхилене вікно, хоча Аня категорично забороняла так робити. Після того як закінчувалась пачка, вмощувався спати на дивані, не розстилаючи постіль, — із дружиною вони вже давно спали в різних кімнатах. Мучився безсонням, крутився, наче казкова принцеса на горошині. Тоді йшов на кухню і крадькома пив Анину заспокійливу настоянку. Засинав над ранок, щоб о восьмій тридцять зірватися з дивана під ревище телефонного будильника й бігти на роботу. Там час від часу його намагалися вигнати на масовку бюджетників, яких звозили з усієї області на нібито добровільні мітинги на підтримку «легітимного», але Вася, як верткий в’юн, знаходив сотню аргументів, чому він не може зараз туди піти.

Врешті Васі набридло нескінченне очікування диванного воїна й наприкінці січня він заїкнувся, що хоче поїхати до Києва.

— Тобі робити більше нічого? Героєм себе уявив, так? — Аня намагалася говорити спокійно, але все одно зірвалася на крик. — Бетмен, блін! Людина-павук прямо! Спаситель усіх принижених та ображених! А те, що дитина виросла із зимового комбінезона, тебе не хвилює. Звичайно, хай Анічка голову над цим ламає! Ти ж у нас про такі дрібниці не замислюєшся! Тобі треба їхати на Майдан, допомагати рятувати Україну! Ти сім’ї своїй спочатку допоможи, герой хрінов! А то толку від такого татуся, як із козла молока! — Вона з шумом глибоко вдихнула повітря, намагаючись заспокоїтися, і додала, помовчавши трохи: — Значить так. Якщо ти сьогодні, завтра чи наступного тижня їдеш на свій довбаний Майдан, можеш одразу збирати манатки й котитися під три чорти. На-зав-жди. Все. З мене досить.

Думати тут було нічого. Руйнувати рештки сім’ї, що й так уже була схожа на розчленований труп, який намагаються склеїти докупи скотчем, Вася не хотів. Як-не-як, а вони рідні люди, дитина он росте. Він укотре собі нагадав, що колись, якихось сім років тому, він кохав Аню так сильно, що від думки, ніби вони можуть бути нарізно, з іншими, стис­кав кулаки, що аж нігті півмісяцями врізалися в долоні, і йшов серед ночі боксувати в цілодобовий зал, де виливав на грушу свою любов і лють. Де тепер ті почуття?.. Де та колишня білявка, якій він мріяв подарувати місяць, зорі й дім на Мальдівах? Та що там зорі та Мальдіви! Якби вона попросила з’їсти його власне серце, він би вирвав його, приготував із пряними травами й ніжним гірчичним соусом і подав їй прямо в ліжко на білосніжному порцеляновому тарелі. Як у казці після чарів, білявка перетворилась, але не на принцесу з Попелюшки, а з принцеси на мегеру, яка щодня тепер їла його серце живцем. «Ех, молодість, — подумав по-старечому Вася. — Ех, життя…»

Календар перегорнув іще один аркуш. Лютий прийшов із боями. У прямому ефірі по телевізору транслювали дим, кров і смерть. Вася звично гиркався з дружиною, яка тихо раділа, що він тут, під боком, а не там, де палають шини й кулі пробивають пластикові будівельні каски, такі без­глуздо-яскраві на сірій брудній бруківці. Коли втік «легітим­ний», Вася нутром відчув, що це лише початок і лавина нещасть, що зараз тільки почала сповзати на Україну, скоро накриє її цілком, трощачи людські долі й кістки.

«Всьо, што тєбя касаєтся, всьо, што мєня касаєтся, всьо только начінаєтся, начінаєтся…» — фоном лунала в голові безглузда попсова пісенька, коли на роботу в адміністрацію Вася пробирався крізь кордони євромайданівців. Вони були всюди — і зовні, і всередині. Дівчата й хлопці, майже школярі, але з дорослими очима. Вони надягали балаклави, щоб приховати свій юний вік, спали прямісінько в коридорах, там же різали безкінечні бутерброди й наливали чай із термосів.

А в березні на вчорашніх школярів у балаклавах вихлюпнулась лють антимайдану. Над адміністрацією, за кількасот метрів від Васиного дому, замайорів триколор. У місті стало небезпечно ходити зі стрічкою кольорів українського прапору. За неї ламали ребра та носи, пробивали голови й добивали ногами. Бували дні, коли Вася взагалі не виходив на роботу, бо всім давали відмашку залишитись удома. Чи не щодня до нього дзвонила мама й вимагала, щоб син разом з онукою залишили «те кляте кацапське ватне місто» і виїхали до Рівного хоч на деякий час. Про невістку вона не згадувала ані півслова. Вася відмовчувався й нікуди не відпускав Аню саму. Вона не пручалася — через близькість Сумської, парку Шевченка і площі Свободи страх був розлитий у кожній кімнаті квартири з вікнами на Держпром. Відтепер вони виходили в місто лише разом.

Тим часом Крим уже плив у «родную гавань», а решту України лихоманило щодня сильніше.

  ***

Квітневого дня Вася стояв на найширшій площі Європи й думав, чи варто йому сьогодні намагатися потрапити до свого кабінету. Аня з Ліною чекали його вдома, влипнувши в холодне скло вікна. В облдержадміністрації та на сходах перед нею вирувало