Східний синдром - Юлія Ілюха

вороже та зле море антимайданівців. Вася підходив до них впритул, щоб придивитися до облич, вивчити поведінку, зрозуміти, що примусило їх стати на рать з іншої сторони. Більшістю у натовпі були чоловіки, але досить багато було й жінок — середнього віку, з яскраво фарбованими губами й неохайними, відрослими сивими коренями фарбованого волосся, зібраного в «мочалку» чи хвостик, з високими верескливими голосами. Вася російською попросив прикурити в найближчого до нього спортивного чолов’яги в дутій чорній куртці. Той клацнув дешевою пластиковою запальничкою, зблиснув рядком золотих зубів у роті. «І чого тобі, бляха, дома не сидиться»? — подумав Вася, коли пальці чолов’яги — короткі, міцні, з півколами бруду під нігтями — тримали вогник у нього під носом.

— Каторий час, синок, нє подскажеш? — Як Пилип із конопель, біля них матеріалізувався сивий закошлачений дідок у картузі, з червоним радянським прапором у руках і такого ж кольору носом.

— Двєнадцать трідцать пять, дєдуля, — відповів золотозубий.

Вася подякував за вогник і глянув на годинник. Тридцять п’ять по одинадцятій. Годинник чолов’яги відраховував час за Москвою. Весняне повітря раптом стало гарячим, у грудях запекло, і Вася, на ходу розстібаючи комір куртки, швидким кроком рушив туди, де через дорогу та два кордони міліції стояли з прапорами прихильники Євромайдану.

Люди з обох сторін були охоплені істерією, рівень небезпеки та адреналіну зашкалював. Час від часу то тут, то там спалахували сутички, поки що лише словесні. Вася зробив останню затяжку, вирішивши послати до біса роботу й залишитися стояти разом із жовто-блакитними, аж десь високо вгорі почулося рівномірне гудіння, яке дедалі гучнішало з кожною секундою. Тисячі голів задерлися до неба, тисячі очей напружено його обмацували в пошуках джерела звуку. І воно з’явилося. Над будівлею Держпрому низько летіли два літаки. Вася аж присвиснув — винищувачі. Але чиї? До Росії — кілометрів п’ятдесят з гаком. І той золотозубий — з московським часом. А раптом…

— …рускіє? — з недовірою і болем вимовила поряд невеличка сухенька жіночка за шістдесят. На її обдертій від щоденного вжитку дешевій дерматиновій сумочці тріпотіла жовто-блакитна стрічка.

— Рускіє! — вибухнуло радістю антимайданівське море.

— Як же так? А як же… ми?.. — повернулась до Васі жіночка. В очах у неї блищали сльози, голос дрижав.

— Мать, не сцяти! Це наші пацани… наші, українські! — збрехав він, щоб заспокоїти її, хоча зараз уже ні в чому не був упевнений. Повторив, щоб переконати й самого себе: — Наші винищувачі. Наші «сушки».

У кишені завібрував телефон. Дзвонила Аня. Плакала, сказала, що їй страшно і щоб він вертався додому. Вася видихнув із полегшенням — слава Богу, не треба робити вибір — залишатися чи йти, коли його вже зробила за нього дружина. Вася очікував чергового з’ясування стосунків, але вдома на нього чекав тихий сімейний вечір — як у добрі старі часі, коли вони не лише здавалися, а й були щасливою родиною.

За вечерею Вася з Анею старанно вдавали, що нічого особ­ливого не відбувається і всередині кожного з них не клекоче гарячий гейзер тривоги. Вони навіть разом вклали Ліну, але потім знову розійшлися по різних кімнатах, хоча Вася сподівався на остаточне примирення. Зранку він прокинувся і дізнався, що хлопці з вінницького «Ягуару» взяли штурмом будівлю на Сумській, 64. Все було скінчено. ХНР не відбулася. Після цього рівень небезпеки в місті став поступово спадати. Вася знову почав щодня ходити на роботу, й навіть собі прив’язав стрічку до наплічної сумки з паперами.

Тоді, 2014-го, ніхто не вірив, що ці заворушення на сході всерйоз і надовго, а про війну взагалі мова не йшла. Яка війна, коли надворі буяє весна? Крокує землею широко, розкидає щедрою рукою зелене та квітчасте, дражнить ароматом кави з відкритих майданчиків кав’ярень. Яка війна на цій землі, коли прийшов час солов’їв і цілунків? Соцмережі пістрявіли жартами, що кожне забите село й задрипане містечко тепер може стати республікою. Здавалося, що оголошена на сході антитерористична операція закінчиться за лічені дні, заколотників покарають і всі заживуть, як раніше, — однією країною. Адже не може такого бути, щоб Харків утримали, а Донбас не змогли!

Але минав день за днем, а новини зі сходу ставали геть невтішними. На всіх каналах крутили кадри, як беззбройні, але геть не мирні мешканці Донбасу зупиняли українські бетеери й танки. Невдовзі з’явилися перші загиблі серед військових.

Щупальця ДНР простягалися чимраз ближче й ближче до Харкова. Захоплений зеленими чоловічками Слов’янськ відкривав дорогу на Ізюм. А далі… далі — Харків, як відкрита долоня. Містом ширилися панічні чутки, що ро­сійські танки тут будуть зо дня на день. Вася зібрав «тривожну» валізку на випадок, якщо їм — йому, дружині й доньці — доведеться тікати до батьків у Рівне.

Як не дивно, очікування наступу з боку Росії примирило Васю й Аню. Хоч Аня і не підтримувала чоловікові походи до Тараса, але й у Росії вона жити не прагнула, незважаючи на повний вагон родичів там. Її єдиним бажанням була стабільність, тому вона, як і більшість «ватних» мешканців Харкова, ностальгувала за часами правління «легітим­ного». У Васі почуття були двоякими: він справді прагнув жити по-новому, в той же час не гребуючи пожити по-старому, якщо це стосувалося благополуччя його та родини. Такий внутрішній дисонанс не викликав у Васі дискомфорту, навпаки — він був природним для нього ще з часів дитинства, коли блат вирішував усе. Певною мірою Вася був правдолюбом і шукачем справедливості, але правдолюбство та пошуки справедливості закінчувалися там, де починалися його власні інтереси. Так було і з Майданом, і з війною на сході, сором’язливо названою «АТО». Вася носив вишиванку, кричав «Слава Україні!» та брав участь в епічних битвах в інтернеті між «майдаунами» і «ватниками» — тобто був класичним зразком «диванного» патріота. Поступитися хоч клаптем своєї зони комфорту, вийти в бій реальний, а не віртуальний він анітрохи не прагнув, наче равлик, ховаючись у своїй родинній мушлі.

У той час, коли на чоловіків країни накочувались хвилі мобілізації, Вася з Анею сподівалися, що ця біда обмине їх. Це сподівання згуртувало їх, на деякий час знову зробило родиною. Аня боялася втратити чоловіка не стільки тому, що любила його, а через страх залишитись самій із дитиною на руках. Бо це ж не жарт і не комп’ютерна гра-стрілялка, де в героїв є кілька життів. Це життя, одне-єдине, яке може нагло обірватися в цій чужій війні, що гурготить десь так далеко й водночас так близько, що аж прямісінько по серцю.

Іноді Ані снилося, що її Васю забрали в солдати. Вона бачила його на полі бою, яке уявляла лише зі сцен високобюджетних блокбастерів. Ось він лежить, смертельно поранений і оточений бойовими товаришами. Його форма на грудях зрешечена кулями й заюшена кров’ю. Перед цим він геройськи підбив ворожий танк чи знищив десяток «їхніх» солдат. Хтось притримує йому голову, нахиляється, щоб почути Васині останні слова. «Передайте дружині, що я її любив», — говорить Вася, і цівочка крові стікає з його вуст на неголене підборіддя разом з останнім подихом. Товариші знімають берети — обов’язково блакитні — і зі скорботними обличчями клянуться над Васиним тілом помститися за його смерть. Після цього Аня прокидалася й міцніше притискалася до Васі. Вони знову спали разом. Легко було уявляти чоловіка героєм, коли