Східний синдром - Юлія Ілюха

Аня спочатку ставала на захист свого перспективного чоло­віка, сперечалася з бабусею та батьками, які, не криючись, називали Васю «поганим вибором». Та згодом почала прислухатися до того нескінченого потоку незадоволення, що накочувався на Васю, немов цунамі на тропічні береги. А що, як вона справді обрала не того й намріяні канікули на Мальді­вах, шопінг у Мілані та Свєта Лобода як подруга так і не стануть реальністю з Васею? Натомість буде лише посереднє життя пересічної харківської жінки, обтяженої чоловіком-­нездарою, невдячними дітьми та осоружною копій­чаною роботою?! Що, як… У моменти відчаю Аня діставала телефон, пориваючись подзвонити Ромчику на «тойоті» чи Армену на «субару». Але марно вона гортала телефонну книгу — всі номери колишніх кавалерів були видалені ще в солодкий та мрійливий цукерково-­букетний період.

За рік грозового спільного життя ситуація вкрай загострилася. Вася вже збирав валізу з твердим наміром більше ніколи не вертатись у квартиру з видом на Держпром, як несподівано померла Віолетта Миколаївна. Померла тихо, уві сні, без хвороб і довгого страшного процесу вмирання, за що вся рідня була їй безмежно вдячна. Сказали, що обірвався тромб. Вася не зміг піти в такий трагічний і водночас святковий момент для Ані, яка в одну мить стала власницею житла в центрі Харкова вартістю шістсот зелених папірців із портретом Бенджаміна Франкліна. Йому нарешті дозволили стати тим самим міцним плечем і широкою спиною, про які мріє більшість дівчат статевозрілого віку — він сам займався організацією поховання і поминок, взяв на себе переговори з усіма бюрократичними інстанціями й пере­оформлення квартири на дружину. Аня ж, відчувши себе повноправною господаркою власних житла й життя, по­троху вийшла з-під впливу батьків і перестала рахуватися з їхньою думкою про Васю. У неї знову з’явилася надія.

— Давай почнемо все спочатку, — сказала вона чоловікові в сірий дощовий вечір і міцно притиснулася до нього всім тілом.

Вася, звісно ж, погодився, на знак чого влаштував Ані ніч шаленого сексу, а вранці розпакував валізу.

Удвох їм жилося значно цікавіше, запашніше, смачніше, яскравіше та спокійніше, ніж із рідною Ані по крові, але чужою їхньому віку та їхній сім’ї Віолеттою Миколаївною. У будні зрання вони розбігалися кожен на свою роботу: Вася в нотаріальну контору, Аня — в шлюбну агенцію, а ввечері зустрічалися десь у місті, гуляли Пушкінською та Сумською, тримаючись за руки, як до весілля, забрідали в тихі бічні вулички говіркого центру. Пили каву, вино чи глінтвейн — залежно від настрою і температури за вікном кав’ярні. Ходили в кіно, займаючи в залі місця для поцілунків. Говорили про плани на майбутнє, сміялися, цілувалися, знову закохуючись одне в одного. У вихідні прокидалися пізно й до вечора могли не покидати ліжка, в якому багато й пристрасно кохалися з перервами на розмови, каву та сигарети. Їм здавалося, що це й було щастя. Так одна смерть допомогла налагодити два життя.

  ***

Тривалі секс-марафони не минулися безслідно. Невдовзі Аня виявила дві рожеві смужки на вузенькому папірці. Ошелешений новиною Вася скупив дружині всю квіткову ятку, що трапилася йому дорогою додому, і випив півпляшки дорогого віскі, яке тримав для хабара начальнику. Аня, котра ще донедавна вважала, що дітей їм заводити зарано, швидко увійшла в роль майбутньої мами, і не один раз Вася вночі метався містом у пошуках кавуна з оселедцем чи полуниці з базиліком. Він мріяв про сина, проте УЗД показало, що буде дівчинка. Вася не засмутився й одразу придумав ім’я — Ліна. Ліна Василівна Супрунчик. Продовження роду Супрунчиків.

Вагітність Аня переживала важко, і про те, аби щодня ходити на роботу, в її стані не йшлося. А хто триматиме перекладача, який нічого не перекладає, але в списку на отри­мання зарплати значиться? Зі шлюбної агенції, де вона працювала неофіційно, без трудової книжки, її швиденько попросили без права на повернення після декрету, тож уся відповідальність за матеріальне забезпечення дитини й моло­дої мами лягла на Васині юридичні підкачані плечі. Майбутній батько подумав, узяв останню пляшку «Джека Деніелса», коробку цукерок і пішов на поклон до Сергія Івановича — просити, аби той допоміг йому втретє. Цього разу Вася твердо вирішив виправдати дружинині надії. Від родича він хотів сприяння в працевлаштуванні на нову перспективну роботу. Такою Вася вважав роботу держслужбовця. Головне — влаштуватись, думав він, а там люди самі прийдуть, попросять, припросять і в кишеню покладуть. За те, щоб у подальшому клали в кишеню йому, Вася готовий був зробити перший внесок — самому дати хабара. Минув той юнацький максималізм, коли він обурено відкидав будь-яку можливість дати «на лапу» викладачеві, аби той не парив мозок і з усмішкою поставив у заліковку потрібну оцінку, зберігаючи свої та студентські нервові клітини. Зараз Вася був самцем, головою сім’ї, годувальником дружини й доньки, тож він не збирався зважати на нав’язані суспільству моральні цінності, придумані давним-давно якимось лузером. У Васі була мета, задля досягнення якої він готовий був загризти будь-кого, хто посміє чинити перешкоди.

Сергій Іванович незваному гостеві здивувався. За час, що минув після їхньої останньої зустрічі «по ділу», вони лише віталися один з одним, зрідка стикаючись на сходах, проте в розмови не вступали. Вася з порога показав віскі з цукерками. Сергій Іванович не зрадів, але й не вигнав — жестом запросив зайти. Сидячи за вишуканим скляним столиком у стильній чорно-білій, наче шахівниця, кухні, Вася зауважив, що родич сильно здав за ці роки — посивів, змарнів, з-під закордонно-морської засмаги проступив землистий колір шкіри, а мішки під очима свідчили, що він не відмовляє собі в задоволенні випити скляночку чогось міцного перед сном. Сергій Іванович дістав лід, Вася розлив віскі в масивні товстостінні склянки. Випили за Ліну Василівну, яка мала народитися за чотири місяці. Вася зайшов здалеку, обережно промацуючи чоловіка навпроти, як сапер нашпиговану мінами землю. Говорив про сім’ю, роботу, майбутнє. Скаржився, що платять мало. Хвалився знаннями і працьовитістю. Переймався, що не зможе забезпечити доньці хорошу освіту. Сергій Іванович слухав і вдавав, що не розуміє, до чого веде ­Супрунчик. Врешті Вася перестав ходити околяса й випалив у лоба прямою наводкою:

— Допоможіть влаштуватися на нормальну роботу, за мною не заіржавіє.

— Ех, Василю, Василю… — засміявся Сергій Іванович. — Продовжуєш грати в ігри, як маленький. Думаєш, мені цікаво твоє «не заіржавіє»? Вася, у мене є майже все, а більше мені вже й не потрібно. З віком розумієш, що все це полова, пил. Успіх, багатство — все одно всі будемо там, де два метри. Втомлюють такі, як ти, от чесно. Вам візьми та подай, допоможи й проштовхни. Куди ти хоч мітиш, орел? — Він зробив ковток і втупився у Васю колючим сірим поглядом.

Той знітився, наче школяр, якого піймали на списуванні.

— Так в облдержадміністрацію чи облраду там… — вимовив несміливо.

— Думаєш, там золоте дно чи що? — знову білозубо розсміявся родич. — Хто ж тебе візьме відразу на прибуткову посаду? Починають усі зі спеціаліста. Чи ти вже начальником управління намилився?

— Ну, як скажете, я на