Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

кругленька й добра, веселі, балакучі тітки. Він бачить, ніби в завтрашньому ясному сонці, такі знайомі, рідні картини — подвір’я, ґазон і сад, дерева, стежки. І на прохід він обов’язково ходитиме, сам — щоб більше бачити, більше пригадувати. І він — хоч дорослий — полізе на стару яблуню, щоб нагадати часи дитинства. Щоб на чужину повезти оті золоті спогади з «рідних» Лисович.

Ігор хвилюється, довжиться дорога — але ось уже й хуторець видно — «Мазура» — єдиного поляка на все велике українське село. І перший присілок — Кут, і стежка вивозом, колишнім замковим ровом і сад «3а хатою» — сливовий сад.

Ніч темна, та Ігореві, все таки помічається, що приходство якесь не те стало — принишкло, постаріло, обідніло. Город необсаджений, завалений паркан, порожна клуня…

У сінях темно, важко намацати замок у дверях, але ж у кухні — людей стільки й світло аж очі разить — від нафтової лямпи число вісім — Ігоря чекають уже, сміх, привітання, обійми бабусині.

Бабуся ще більше змаліла якось і схудла й сукня на ній стара, вся полиняла. А дідусь — ледве ногами соває, підпирається костуром, сиве волосся його геть прорідло, але усмішка все та сама — розумна й добра. А молода ґенерація — нічого, мало змінилася, тільки Славця — доросла вже, єдина з усіх дівчат Корчинівських на університет пішла. А біля неї наречений «крутиться», колеґа з університету, Ярослав, обидвоє вони — поважні такі, разом тримаються, все шепчуть щось, пересварюються. Може й цілуються — як не бачить ніхто. А Марта, бідолашна, з чоловіком і дітьми в одній кімнаті тиснуться — без роботи сидять у батьків. І ще одна нова людина на приходстві — «сотрудник» Левич, невисокий, чорнявий панотець, помагає недужому о. Корчинові в парафіяльній праці.

І дивно Ігореві — кімнати якісь менші здаються й стелі нижчі й люди бідніші й не такі гарні, як колись. Але все таке близьке й рідне йому, ні він таки не розчарувався новою зустріччю з Лисовичами. А завтра буде сонце й сад і прохід — гарно буде завтра.

БЕЗРОБІТНА ІДИЛІЯ

Марта, відомо, була романтична дівчина. Але вона ніяк не відрікалася приходських традицій і добре знала, що призначення жінки — вийти заміж і мати дітей. Тому всі перемиські залицяльники й кавалери її — і Володко-підпільник і «мамин хлопчик» Тусьо і Славко-пластун і навіть жидок-українофіл «Мошко Рудий» — були для неї лиш хвилевою розвагою, а чоловіка вона сподівалася знайти таки «вдома» — в околиці Лисович.

І знайшла. Коли хтось хотів би придумати очевидний контраст до Василя Соплинця, то таким контрастом міг би легко бути другий наречений Марти — Дмитро Чапля. Контраст був не лиш фізичний, а й духовий. Чапля — був подібний до відомого ідеалу пізніших американських смотриків — «tall, dark and handsome». Він здавався ще вищим, ніж його метр вісімдесят, бо був стрункий, довгоногий, мов створений для чобіт і офіцерського мундиру. Обличчя в нього було екзотично темне — якесь перське чи турецьке, здавалося, хоч народився він таки в найближчому до Лисович селі. Мабуть рід Чаплів виводився від давніх поселенців княжих — чорних клобуків, чи то може якась прабабуня його згрішила з полоненим турчином. А по вдачі й по славі своїй Чапля був легкодух і джиґун і танцював чудово й добре в карти грав. У час, коли наша розповідь точиться, він повернувся якраз додому з армії й із Йозефівського табору.

Не диво, що новий залицяльник Мартин, такий романтичний, такий інакший від сухого педанта Соплинця, зразу ж таки «збив із ніг» нашу героїню й вона закохалася в свого Дмитрика на смерть. На приходстві це зразу викликало скандал, бо там після досвіду з Миколою Пекарем і на холодне дмухали, а Чапля не мав ані доброї посади (якийсь кооператор, подумайте!), ані доброї слави в приходському розумінні. Отець Михайло сварився, їмость Марія плакала, але кохання, кажуть, перемагає всі перешкоди й Марта скоро таки вийшла заміж — звичайно — за Дмитра Чаплю.

І Дмитро Чапля виявився, на диво всім, таки добрим чоловіком для Мартусі, мабуть і джиґунство й легкодушність його були тільки позою, привезеною з військової еміграції. Подружжя Чаплів жило закохане й щасливе. Аж десь за сім тисяч кілометрів від Лисович ударив грім. Восени 1929 року на нью-йоркській біржі стався «крах» — і системою відосередніх кругів Велика Депресія поширилася по цілому світі. Врешті прийшла вона й до Польщі й тут найміцніше вдарила по українському «Беренлянді», а найболючіше по малому й убогому Повітовому Союзі в Делятині. І Союз збанкротував і Чапля з Мартою й трьома малими дітьми поїхали в гості до Лисович. Вони стали часткою тієї трагічної кляси, яка сиділа «на ласці» в свояків, у сільських приходствах, у мужицьких хатах, без гроша ощадности, без соціяльного забезпечення, без виходу й без надії — кляси безробітних інтелігентів.

Дмитрові Чаплі бідувати — не першина, він уже змалечку, як мужицький син, на возі був і під возом. Та й Марта не привикла до розкошів. Їмость Марія віддала для вжитку їм найменшу кімнату приходства, тут стояло «ліжко на ліжку» й увесь день пахло мокрими пеленками — але ж подружня ідилія Чаплів від цього аж ніяк не терпіла.

Чапля пробував був заводити новий лад у приходському господарстві — він же господарський син! Але їмость Марія ніяк не могла стерпіти конкуренції, та ще від нелюбого зятя, через якого вона стільки сліз пролила колись, і вона відогнала Чаплю назад у його малу кімнатку, сиди, мовляв, і до мене не вмішуйся.

Тоді Чаплі нагадалися давні спомини з Чехії й зачитана десь кооперативна лектура й він надумав закласти на приходстві «зразкову курячу фарму». Підлатав старий курник, нагородив кліток, купив кілька десяток курей — і почав яєшну продукцію. Але з півсотні курей, та ще в час Депресії, коли яйця йшли за безцін, вижити важко було й Чаплі його «фарма» давала тільки ілюзію господарської незалежности й пару злотих на пеленки, іграшки й молоко для