Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів
Це було насамперед тому, що він був лиш «пів-крови Корчин» і на селі сидів тільки гостем — час до часу. Йому ніколи не пощастило навчитися як слід лисовицького діялекту, ані того звичайного, сільського, ані того «панського», що ним розмовляли на приходстві.
А далі — він переконався, що Лисовичі були страшенно консервативне село. Їх «ідеологом» був старий Михайло Колюга, який говорив «Слава Йсу» до лямпи, бо так його колись навчив «добрий пан». Їхнім гаслом, що його раз-у-раз повторяли і Михайло Колюга і їмость Марія, було: «Не просім Бога, жиби инші пани настали, іно жиби ті ліпші стали!».
Лисовичани ненавиділи зміну, всяку зміну. Вони направду любили свого «старенького» цісаря й ще досі плакали за вбитою Єлисаветою. А Польщу вони ненавиділи не стільки навіть з українського патріотизму (про Листопад деякі старші казали — «І нащо було тої бунтації робити?»), а тому, що це нові пани настали, та й не «ліпші» вони, ой, не ліпші!
Ігореві легше було розмовляти з ровесниками — молодими пастухами. Він навіть пив із ними доморобний «мід» на пастуший празник — святого Петра та курив їхні клоччяні «цигарки». Від одного й другого його боліла голова. Та й ще вражала його груба мова й жорстокість малих дикунчиків, яких головним виховним засобом був батьків ремінь і материна лайка. Колись, ще дитиною, він гірко плакав над викиненими з гнізда писклятами, його аж трясло, коли бачив, як хлопці «пускали млинка» із хрущів, чи знущалися з півмертвого щура.
Село жило й росло, начебто, без зміни, вбоге, консервативне, перелюднене, щасливе на власний лад. Все вужчими ставали «батоги» вузеньких селянських нивок, мальовничо розкиданих по узбіччях лисовицьких «гір». Пастухи росли й ставали конюхами, підпарубочі — парубками. А коли підросток перший раз косив сіно, він «ставив» горілку товаришам і його врочисто «фричували». Старший парубок вилазив високо на стріху й кричав зично на все село:
«Кутєни, Волєни, Сторонєни, Зазамчєни — дайте знати на Діброву! Хто би сказав, що Іван Калита не вміє косити, той дістане три рази г писок!»
Далі молодий Іван до дівчат ходив, і готувалося весілля — довге, коштовне, з «троїстою» музикою. На приходство приходила «молода» з дружкою — такі молоді, рум’яні, засоромлені, всім доземно кланялися й просили: Старших—«Прошу вашеці о благословенство!», а молодших — «Прошу вашеці на весілє!». І було весілля й родилися діти й далі ділилися вузенькі нивки. А на приходстві казали: «Чого хлоп бідний — бо дурний. А дурний — бо бідний». Начебто зачароване коло.
Лиш на дні душі того консервативного, напівголодного, вдоволеного села тліла іскра бунту, яка могла вибухнути несподівано й нелогічно — як палячи панський замок — чи ламаючи приходський фортепіян.
І хто міг подумати, що з ровесників Ігоревих, отих замурзаних, примітивних «дітиськ», колись виросте нове, інакше покоління села — кооператори, просвітяни, підпільні боєвики?
III. ЛІТО«Гей поля жовтіють і синіє небо»…
Максим Рильський ДОРОГА «НА ГОРИ»Ігореві вже дев'ятнадцять літ. Він і пластун і спортовець (хоч у футболі незграбний зовсім) і інтелектуал — звеличник Сореля й Донцова — і в Організації призначений районовим провідником і в тюрмі півроку сидів. Словом, звідки не глянь — видатний і замітний молодий чоловік. І ніколи вже в пізнішому віці Ігор сам собі не здаватиметься таким великим, як тепер, у дев’ятнадцять років.
Але до Лисович його все таки тягне, такою дитячою, атавістичною тугою — мов до місця народження, до рідної хати. І влітку, ще заки поїхати на студії на чужину, Ігор вибрався в гості до дідуся Корчина.
Подорож із Львова до Лисович не далека й досить приємна. Насамперед — трамваєм на львівський Двірець, великий такий, з розмальованими стінами заль і високим скляним дахом. І потяг паровий уже пихкає й димом курить, залізничники метушаться, важні всі, в гарних мундирах, у червоних шапках. Далі — півтори години їзди потягом, з усіх боків долітають уривки польської конверсації — «прошен пана, прошен пана»…, жиди всю дорогу заїдають щось, селяни сидять мовчки, поважно, непорушно. За вікнами пролітають знайомі, десятки разів бачені, все цікаві краєвиди. Вечоріє…
На станції в містечку на Ігоря не чекає «фіра» — адже в лисовицькому приходстві вже давно нема коней, а найманого візника Ігор не замовляв у листі, не хотів турбувати стариків. Він же молодий, здоровий і пройти десяток кілометрів йому — дрібниця. Та, щоб швидше було, Ігор піде коротшою дорогою — «На гори» — куди кіньми звичайно не їдуть, бо стрімко дуже.
Ігор вихоплюється на першу «гору» — гарно так, містечко ледве мріє внизу під рожевим світлом заходу, здалека виблискують станційні вогні… Далі дорога в’ється вниз, у балку, геть темно вже, тільки місяць-молодик присвічує. Ігор швидко йде, пруживим, молодим кроком — ще одна гора, знов балка, ліс… Колись давно, ще чотири роки тому, в п’ятій клясі, в холоднющу зиму 27-ого року він їхав сюди лещатами, заложивши хвацько берет на ліве вухо — а праве відморозив тоді, до нині свербить.
Та нині якось так радісно Ігореві, як тому хлопцеві у вірші Лепкого, що то «додому вертавсь із школи, з міста». Він же дев’ятнадцятилітній молодий чоловік, сповнений почуття власної «дорослости», а хвилюється, як малюк, як колись, хотів би забігти скоріше, він — щасливий з ожидання зустрічі, зустрічі з дитинством, із минулим.
Йому ввижається старий приходський будинок і знайомі кімнати й близькі люди, дідусь усміхнений, бабця
