Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

дівчат і для дешевих романтичних прагнень світового дрібно-міщанства, тепер, у середині двадцятих років, працює повною парою американський Голлівуд, те, що американці називатимуть «машиною мрій». Звідтіля розходяться по цілому світі — від Львова по Тімбукту — незліченні, плиткі, зовсім відорвані від реального життя фільми. Фільми «німі» — і тим вони романтичніші, тим легше продавати їх у Галичині — чи в Галилеї, змінивши тільки англійські на польські — чи арабські написи. А решту настрою доповнює бадьорий — чи сентиментальний акомпаньямент самотнього піяніста в темній залі кіна, а решту доспівують — домріюють собі самі маси безкритичних глядачів. «Ах, Мальвіна, та Мальвіна, І пішли разом до кіна»…

— деклямує Ігор раз-у-раз гумористичну віршу з «Діла»…

Але на селі, звісно, кіна нема. І нема його в поблизькому містечку, треба аж до Перемишля чи до далекого Львова їхати (цілих 60 кілометрів!), щоб подивитися на фільми. А без фільмів нудно Мартусі на селі — хоч помирай!

Та на щастя і Марта й Ігор і Славця знайшли доступ до американської «машини мрій», навіть не виїжджаючи з Лисович. Як? А через їхнє нове знайомство з вигнанцями з «далекого» Львова — сім’єю Г рициків.

Старий Василь Грицик був по професії залізничником, хоч народився в Лисовичах, господарським сином. Він ще за Австрії у Львові служив і придбав собі там чималу сім’ю, зовсім не лисовицьку з вигляду, а тепер поляки звільнили з роботи його — бо не хотів «перенести метрики». І львівська родина Грициків замешкала в батьківській мужицькій хаті, дивно відбиваючись і костюмом і поведінкою від решти односельчан. Старий Грицик — мовчазний і зажурений, Грицичка з намащеною «панською» мовою, дві старші дочки — Маруся — зовсім таки міська панночка, Єва — чорнява красуня, решта сім’ї —

дрібнота, помалу асимілюється до мужицьких ровесників.

Ігореві найбільше з усіх подобається молодша дочка — Єва, але він ні за що не признався б до тієї потаємної симпатії. Зрештою, і його й Марту й Славцю таки найбільше цікавить Маруся, бо вона вміє так чудово оповідати американські фільми, колись у Львові бачені. Вона оповідає не саму лиш фабулу, але й поетично описує мистецькі й психологічні ефекти, драматично спинює розповідь, коли героїня лежить прив'язана на рейках — а потяг-експрес наближається з нестримною швидкістю… Вона пластично змальовує всю плюгаву вдачу «Чорного Характера», захоплено описує вродливість і відвагу лицаря-рятівника. А приходські юнаки-дітлахи сидять мало не з відчиненими ротами, вони мов власними очима бачать на уявному срібному екрані — фільм — такий чудовий, повний пригод — американський фільм!

Мабуть Самуїл Ґолдвін і Л. Маєр і Дж. Цукор ніколи й не думали, що найвірнішими поклонниками їхнього мистецтва були — троє галицьких підростків у селі, де ніколи не було, й досі напевно нема, ніякого, навіть найпримітивнішого, кінотеатру….

РОМАНТИЧНИЙ ІНТЕРЛЮД

Коло приходства, від полудня простягнувся «ґазон» — по-простому — квітник. Та й усі інші приходства в околиці мають свої квітники, але «ґазон» у Лисовичах славний — просторий такий, з усіх боків обсаджений височенним живоплотом. Колись, ще за доброго австрійського часу, той живопліт обтинали щороку величезними ножицями, але тепер ніхто його не чіпає й граби, липи й ліщинові кущі в ньому ростуть, як самі хочуть і стоїть собі лисовицьке приходство мов у лісі, лиш комини й вершечок ґонтяного даху видно здалеку. А на ґазоні — цвітучі кущі всякі, жовті, білі, рожеві, давно насаджені, буйно розрослі, вже й назви їм ніхто не тямить. У кутку, дві високі смереки ростуть, на них узимку ворони товпляться, а весною такі чудові червоні шишечки висять, мов прикраси ялинкові. Між смереками Микола Пекар (він майстер на всі руки був) збудував штудерну альтанку з соснових лат, а по альтанці пнуться червоні пучечки рож. Яке прекрасне місце для закоханих пар, щоб на ньому зітхати до місяця, але ж тепер, здається, в Лисовичах зітхати нема кому.

Та чи дійсно нема?…

Та й ще на ґазоні розкидані чудові клюмби й грядки й на них повно всякого городового цвіту — ось тепер, на весну, цвітуть іриси й відцвітають нарцизи пахучі, а плекає всю ту квітяну розкіш — не повірите, хто — Олесь Корчин — студент, гуляка й джиґун, який у душі своїй дуже любить цвіти, але страшенно сердиться, коли їмость Марія похвалить його за його огородництво — при людях. Де ж таки — сором чоловікові робити «бабську» роботу! На ґазон висувається з приходського будинку — ґанок, колись гарненький, із вигідними лавочками й столом, а нині напів розвалений, лиш одна лавка зосталася. А на лавці Ігор сидить, вивчає латинську граматику другої гімназійної кляси. Вчиться напам’ять «виїмки третьої деклінації мужеського роду».

Звичайно в Ігоря, кажуть, пам’ять добра, раз перечитає — затямить усе. Але нині йому якось не лізе в голову. Може тому, що надворі весна і сонце гріє так тепло крізь навислі галузки дикого винограду й бджілки бренять, до ірисів летячи. Та й ще щось причувається Ігореві — щось наче гусятко мале пищить з-під куща ясмину…

Ігор зконцентровано й уперто шепче:

«І всі на ’ніс’ — ’ґвіс’ з попередним співзвуком» — «І всі на ’ніс’ — ’ґвіс’ з попередним співзвуком»….

Та що це, ні, йому не причувається, не гусятко пищить, а чути виразно Мартин смішно тонюсінький голос:

«їзууу. Їзууу!»

І дивиться Ігор — під ясмином Марта лежить на траві, ніжно гладить наїжену біляву чуприну інструктора Василя Соплинця й цілує його в рожевий, спочений лоб і примовляє, по-дитячому шепелявлячи: «їжуууу!»….

Якби ось зараз із безхмарного весняного неба в ґанок ударив грім — то Ігор не здивувався б більше, ніж тепер із цього мимовільного відкриття. Виходить — Марта закохана! І то в кого —