Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

У мріях і розповідях таємних, «собі самому», на самоті, Ігорчик уявляв дівчат страшно романтичними, етеричними, майже янгольськими створіннями. Навіть асоціювати їх із якоюнебудь біологічною функцією йому здавалося святотатством і образою. Всі вони — оті царівни з мрій — були ніжні й стрункі, із золотистим волоссям і голубими (звичайно!) очима. Вони були безпомічні й слабкі, але це лиш для того, щоб якийсь безстрашний лицар (от так, як Ігорчик із мрії) міг оборонити їх від лютого ворога чи дикого звіра.

А насправді — дівчата навколо Ігорчика не були ніяк подібні до вимріяних царівен. І волосся не золотисте в них, а звичайний галицький «шатен» — усі відтінки темно брунатного кольору, і очі не сині, а «пивні» якісь, і не безпомічні вони, а крикливі й зачіпливі. То й відношення Ігорчика до них було незацікавлене й сповнене погорди й легковажности. А вони так само мало цікавились Ігорчиком.

Та це не завжди було так. І часом — несподівано для самого юнака — в нього раптом пробуджувалося романтичне почуття до дівчини, вона ставала для нього на деякий час винятковою, омріяною істотою, не зважаючи ні на зріст ні на стан ані на колір очей чи волосся. Просто кажучи — Ігорчик закохувався.

От тепер нагадується йому, як ніжно він любив колись, ще «на Сході», в містечку Ярузі над Дністром, маленьку Лідочку, попадянку чорнявеньку, з якою він разом вичитував передвоєнний «Мірок» і Гоголя в російському виданні. Вона була на рік старша від Ігоря, кароока й темнокоса, насмішкувата така. Щоб доказати їй власну відвагу й мужність, Ігор хоробро поліз на стрімку «стінку» Дністра, мов той альпініст, що лазить по гірських скелях. А скінчилося все те для нього сумно — натягнув в’язи в нозі, тиждень пролежав, стогнучи, а потім кульгав, мов старий, а Лідочка, безсердечна, сміялася, «інвалідом» називала…

Ну, але він тоді був дітваком, а тепер інакше, він гімназист другої кляси і майже мужчина. І нині він таки «направду» закоханий. У кого? Ну, звичайно, в кузиночку Вірусю. У неї таке миле, округленьке обличчя і очі великі, чорні і вона ними так мило дивиться на Ігоря, видно він — не байдужий їй, хоч на три роки молодший. А до того, говорить вона з пречудовим лемківським акцентом…

Віруся, зрештою, своячка не близька, любити її не гріх. Навіть географічно вона геть іздалеку, вона з славного лемківського, попівського роду Боркутів. Боркути, звісно, «москвофіли» всі, завзятущі «кацапи», тільки ж Ігорчикові й це тепер не важливе. Зрештою, мати Вірусі, повдовівши, переселилася з гір до Перемишля, де, «тримаючи дітей на станції» якось проживала сама й дітей виховувавала. Бо в їмості повдовілої, звичайно, нема ні пенсії, ні кола, ні двора — «попа хоронять, а попадю з села гонять» кажеться.

І от тепер і мати й дочки Боркути залюбки заїжджають у Лисовичі, то на вакації, то на Різдво чи Великдень. Лисовицьке приходство гостинне й просторе, не те, що їхнє мешкання в місті, де майже в кожній кімнаті гімназисти-квартиранти порозсідалися.

А Ігорчик закохався не на жарт і вночі сняться йому кругле личко і чорні очі і говорить і жартує він із Вірусею на диво відважно, навіть навчився від неї усяких російських «циганських романсів» — «Там мчітса тройка удалая» і «За чарующій взґляд» і «Очі чорніє», ну, зовсім забув про свою давню антипатію до «кацапів». Він ходить поважно й замріяно й виструнчується на ввесь свій дванадцятирічний зріст і пригадує з вдоволенням, що хтось там узяв його за чотирнадцятирічного, словом, хіба він Вірусі не пара?

…Неділя перед вечером. Приємна, «блакитна» година, коли ще не засвічують лямп, а кімнати потапають зразу в рожевому відблиску Заходу, а потім у романтичному смерканні. Ігорчик у найкращому, поетичному настрої заходить у «канцелярію», аж раптом…

… У кутку, на ліжку сидять, тісно притулившися, дві постаті — Віруся Боркут і вуйко Олесь. Віруся тихо сміється, а Олесь і голубить її і пригортає і до вушка наспівує, зумисне перекручуючи популярний галицький романс:

і цілує покірно розхилені повні губоньки Ігорчикової мрії-кохання…

Ну, звичайно, Ігорчик знає, що вуйко Олесь — весельчак і цілувальник і до Вірусі в нього напевне нема серіозного відношення, от просто так цілуються собі «від нічого робити». Але ж найбільше Ігорчика болить, що вони цілуються таки при нім, його зовсім не завважуючи, так ніби він — не живий, закоханий юнак, а мебель якийсь, стіл чи крісло. І він, піднісши гордо голову, виходить із кімнати, на устах у нього роблено-цинічна усмішка, а в серці йому гірко-гірко.

«Дівчата!» — думає Ігорчик у болючому гніві. «Сорому ніякого не мають, тьфу! А й вуйко Олесь — такий! Такий! Ну, що воно за граматична форма така — ’цілуває’?»

І Ігорчик набрався тоді ненависти до жіночого роду, мізогіністом став — на цілих декілька місяців…

Марта Корчин так і не поїхала до вчительської семінарії в Перемишлі, дарма що в неї були вже й вступний екзамен і власна валіза спакована. Але інакше вирішила доля — чи пак фінансова ситуація на лисовицькому приходстві — і Марта вже другий рік навчається вдома приватисткою під опікою інструктора-студента.

Марті вже шіснадцять років — і вона романтична, фантазійна, гарненька дівчина, хоч личко в неї по-сільському рум’яне, а постава трохи коренаста — по-галицьки. Марті страшенно хочеться вирватись із села кудись, у широкий світ. Їй хочеться таємних пригод, страшних небезпек, цілунків із романтичними коханцями, такими чорноокими, лицарськими, з лискучим чорним волоссям — отакими, як на американських фільмах, такими, як Рудольф Валентіно. Марті хочеться — «ескапізму».

Для цього, власне, «ескапізму» молодих