Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

Присвячую моїй матері — автор

О. Михайлів — літературне псевдо, але ж справжнє прізвище автора знайоме тим читачам, які читають наші газети й журнали у вільному світі. Тут він уперше виступає з власним літературним твором, який він назвав «хронікою», але який у дійсності є цікавою повістю про наше недавнє минуле. Гадаємо, що йому вдався цей перший виступ, бо він оповідає цікаво — устами героя повісти, що на початку є тільки дитиною, а наприкінці твору повертається як дорослий молодий чоловік із «першої» еміграції в рідний край.

У «Передмові» автор пише, що він хотів би дати «реальний» твір про життя наших сільських приходств, бо Богдан Лепкий ідеалізував оте приходське життя, а Лесь Мартович дав карикатурний тип українського галицького священика. Ми могли б тут додати ще, що Іван Франко в деяких творах створив декілька типів наших священиків, показуючи їх у вірному світлі.

Автор у цьому творі шукає свого «пропащого часу» та пригадує власну молодість, «загублену» разом із зниканням «доби галицьких приходств».

Коротко про біографію автора: Він народився у Львові 19 лютого 1912 року і там же скінчив Академічну гімназію. Економічні студії скінчив у Женеві. За молоду був декілька разів арештований польською владою. Працював зразу в українській кооперації й львівському Промбанку, а потім, на еміграції — ревізором у німецьких, австралійських і американських фірмах. Але ж він вів подвійне життя, мов той Стівенсоновий герой — «др. Джекілл і Мр. Гайд» — бо одночасно працював як український журналіст, редаґуючи «Українську Трибуну» в Мюнхені й «Вільну Думку» в Сіднеї та дописуючи до нашої преси в майже всіх країнах вільного світу.

На нашу думку, автор є, без сумніву, добрим журналістом. Чи він стане і добрим письменником? Цей його перший твір каже передбачувати, що так, якщо тільки О. Михайлів буде продовжувати свою літературну працю, повість «Лисовичі» не буде лиш одинаком і Михайлів не залишиться «автором одного твору»…

Читач бачить у «Лисовичах» цікаву розповідь і захоплюється тим, як Михайлів дотепно характеризує своїх численних героїв, яких на приходстві в Лисовичах було досить, бо в о. Михайла Корчина, Ігоревого дідуся було аж шість дочок. Автор дбає про всіх їх, описуючи, як оригінально вони виходили заміж. І ще багато іншого дізнаються читачі з цієї книжки про приходство в Лисовичах. Старший читач із вдоволенням пригадуватиме собі те життя в українському селі перед другою світовою війною, а молодший пізнаватиме, як жило тоді наше село і яку ролю виконували тоді наші приходства в селі ще довго заки націоналістичні організації почали керувати організаційним життям краю. А зрештою, на запит, який ми поставили в заголовку цієї статтейки, нехай читач відповість собі сам.

Лука Луців

Мене нераз дивувало, що в нашій літературі майже не було творів, які реально зображували б життя галицького сільського приходства, от хочби таких, як «Люборацькі» Свидницького — роман про священичу сім’ю на Східньому Поділлі, чи прекрасна коротка повість із життя волинського духовенства «Під крилами церков» (незнаного автора). А в Галичині були трохи сентиментальні спогади-нариси Богдана Лепкого — або антиклерикальні карикатури типу Мартовичевого «Забобону». Це тим дивніше, що якраз там, у Галичині, сільські священики і їхні сім’ї відограли особливу й вирішальну ролю в культурному й політичному відродженню ХІХ-ХХ віків.

Я хотів би, щоб моя скромна «хроніка» хоч невеликою мірою виповнила цю прогалину в галицькій і все-українській літературі. Це тим більше, що нині життя й побут колишніх галицьких приходств належать уже до минулого. Целібатна реформа 1920-30 років, далі війна й совєтська окупація і врешті — насильна ліквідація всієї Української Католицької Церкви 1946 року довели до того, що тепер про життя галицьких священичих родин залишилися лиш давні спомини — і спомини ці чим раз більше поринають у темряву, в міру того, як свідки минулого старіються й відходять.

Марсель Пруст назвав колись свій славетний роман «Шукання пропащого часу» («A la recherche du temps perdu»). Коли можна порівняти мале з великим, то власне таким «шуканням» є й мій твір і пропащий час у нім, це не лиш загублена молодість автора, а й безповоротно минула доба колишніх галицьких приходств.

Було б невіджалуваною втратою, якби пам’ять про людей, які жили в тих давніх провідних центрах галицького села, живих, гарних людей з усіма їх людськими прикметами й хибами, загинула без сліду. Бо хоч село їх пережило великий перелом у 1930-их і 1940-их роках нашого віку, хоч воно дало перший в Европі приклад «Господарського чуда» — кооперативного відродження в середині світової Депресії, хоч згодом воно дало також приклад першої в світі суцільної (не лиш міщанської) національної революції, то заслуга тут була в здоровості консервативного, вбогого, неймовірно видержливого середовища, де ті явища створилися — села з його традиційним проводом — галицьким приходством.

О. Михайлів

Нью-Йорк, у черені 1980 р.

«Лисовичі — славний замок, Не оден там хід і ґанок»….

З усіх кімнат лисовицької «плебанії» найважливіша називається, як і належиться, «Середній покій». Середня вона не лиш її географічним положенням у самій середині великого, вбогого, з полатаним дахом приходського будинку, а ще й тому, що в ній концентрується все життя великої сім’ї о. Корчина, найбільше ж у час довгої-довгої й дуже нудної зими.

Особливо нудною здається зима на селі малому Ігорчикові, найстаршому внукові сім’ї — блідому, головатенькому, вдумливому хлопчикові восьми років. А сидить він на селі тому, що в його власній сім’ї тепер якраз ще одна, чергова фінансова криза, і