Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

І почалося драматичне подружжя, недібране й закохане, з незліченними пригодами й несподіванками. Частково ці несподіванки сталися з вини світової історії — лиш чотири роки по весіллі прийшла Велика війна. Але драма в подружжі Пекарів була й суб’ єктивного характеру, а суб’єктом, власне, був самий тільки Микольцьо Пекар, неповажний, необчислимий, оптимістичний, завжди молодий чоловік, який до кінця життя свого завжди чарував і дивував і заскакував усіх знайомих, і найбільше — власну дружину Олю.

Насамперед — виявилося, що в Микольця не було кінцевих юридичних екзаменів. І він вирішив, на розпач тестеві, перенестися до Львова разом із дружиною — кінчати студії. Медові місяці були чудові й тривали цілих два роки. Микольцьо прекрасно бавився, Оля раділа з великого міста, вони мешкали на одній із найкращих вулиць, ходили в театр, їли в ресторанах, купили великого білого пса. Коли ж врешті мати Микольцева, стара багачка-вдова, перестала присилати гроші то Пекар почав… продавати й заставляти весільні подарунки. Лиш коли Оля завагітніла й о. Корчин зробив зятеві велетенську авантюру, Пекар врешті отямився, почав серіозно вчитися й іспит таки здав. Але ще раніше народився йому, у Львові ж таки, син, і це був, власне, наш молодий герой — Ігорчик.

Христини були скромні — не те, що весілля, бо й грошей не було на лік. Навіть у метрику дитини не записав Пекар — забув якось, аж місяць пізніше записав Ігорчика о. Корчин у лисовицьку метрику — «між рядками». А незабаром після христин Пекар продав жидам золоті дукачі — синів дарунок від хрищеного батька. Та все таки він іспит здав — і почав працювати адвокатським «конципієнтом». Тільки ж це тривало недовго.

Прийшла війна й московська окупація й смерть від біди й війни дворічної донечки Пекарів. І прийшов Листопад і мандрівка на Східню Україну. У Вінниці Оля ледве відрятувала Пекаря від тифозної смерти і страшні воєнні пережиття ще більше зблизили оте контрастове подружжя — білявого легкодуха й чорняву, серіозну, передчасно постарілу дружину.

Тільки ж у нашому немилосердному світі крім кохання подружнього потрібно ще одного — грошей. І на фінансовому відтинку Микольцьо Пекар умів витворювати неймовірні фокуси, доводячи жінку до розпачі, а сім’ю часом — до матеріальної руїни. Насамперед, повернувшись із Сходу, він патріотично відмовився присягати на вірність Польщі, кинув адвокатську професію й почав «золотий інтерес», відкривши власну мануфактурну крамницю. Інтерес ішов чудово, клієнтів було безліч, бо нікому не міг добродушний Микольцьо відмовити кредиту. Але коли доставці-жиди почали вимагати заплати — інтерес провалився, крамницю продано й Пекарі втратили все, що мали. А малого Ігорчика відослали вчитися на селі.

Сьогодні в Ігорчика великий день. Сьогодні приїжджають із далекого Поділля його батьки — відвідати тестів і забрати синочка на решту шкільного року до дому.

І хлопець від самого ранку не може на місці всидіти, з кімнати в кімнату бігає, у вікна заглядає з нетерплячки. А з вікон не багато й видно, бо вікна мороз замурував непрозорими ледяними квітами.

Найкращі ті квіти в сальоні, де нині натоплено й приготовано ліжка для гостей — а вікна ж там не подвійні і мерзнуть швидше. Ігорчик мимохіть задивляється в морозяні візерунки на склі, і навіть забуває про батьків. Які вони, все таки, чудові, ті льодові квіти — ніби пальми, папороті, будяки й різноформні зірки всякі, все блиститься на сонці кольорами райдуги. Ігор дивиться й мріє, що це така тропічна джунґля, подібна до тієї, яку він бачив у Кіплінґовій «Книзі джунглів». Ох, як би він хотів поїхати в тропіки й побачити всі ці розкішні дерева й квіти! Він кличе дорослих, щоб із ними поділитися тією думкою, але вони, собою зайняті, лиш відганяють його, мов настирливу муху: «чо хочеш, дай ми спокій!». Кличе Славцю, але вона ніяк не хоче бачити ні пальм, ні папоротей, бачить тільки звичайний лід, і на ньому гордо малює пальцем власний ініціял — «С». Ох, які прозаїчні ті жінки, нема в них ніякої фантазії!

До Середнього покою біжить, але ж там — горе! За великим столом царствує «Бабця з Відня», їмость — удова Пословська. Власне кажучи, вона ніяка «бабця» йому, а тільки старша сестра бабусина, а «з Відня» вона тому, що під час війни у Відні мешкала, щоб бути ближче до власних дітей — «москвофілів» — замкнених у Талергофі. І сама вона — завзята «тверда русинка», страх ненавидить «україньчиків», а манери в неї шляхетські, мова — криклива, енерґійна й рішуча. От і тепер сидить і перорує:

«Бо то такий оден з другим україньчик, заложить ногу на ногу і каже: 'Заздалегідь буцім, пані добродійко!’… Вєнц до кого говориш ’буцім’, дурню оден?»

А довкола сидять вуйки й тітки — тихо, хоч маком сій. Вони ж усі свідомі українці, такі ж як Ігорчик, але старших шанують, а бабці Пословської бояться як вогню. Горе тому, кого вона не злюбила. Тепер, наприклад, її антипатія число один, це друга з черги дочка о. Корчина, Дарка — за те, що вона білява (всі білявки, на думку пані Пословської, погані) й за те, що вона в українській армії служила й носить волосся коротко стрижене. Та й ще за те, що вона — Дарка. Ще коли христили її, тітка Пословська даремне протестувала:

«Так спаскудили дитину, назвали її ’Дарка’! Та в нас у горах кожда покритка — Дарка!»

Пані Пословська — удова і живе господинею в свояка — священика, в твердині галицького консерватизму — на лемківському Підгір’ї. Але час до часу вона приїжджає в гості до Лисович, на горе всій Корчинівській молодій генерації: «Зробила м собі і вам приємність!» Приїжджає нібито «на тиждень», а тиждень той часом протягається на цілий місяць — половину вакацій. Це особливо неприємно для дітей малих, бо їм тоді не можна ні стукнути, ані голосно крикнути, зараз чути прикрий старий голос:

«Діти! Бабця дуже