Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів
«Встане, пся креф, впалашує байду хліба, навалить масла, та люди змилуйтеся, та я не настарчу!»
Ігорчик чемний, сидить тихо і їсть, що Бог післав, а в скритості душі думку думає:
«Як я буду великий, то все буду їсти тільки білий-біліський хліб і дуже багато масла.»
І бувають такі мрії в житті людськім, що таки направду здійснюються
ДРАМАТИЧНА ІСТОРІЯ«Одкуду єсть пошла земля русьская?» — Звідки взявся Ігорчик, і чого він живе в час початку нашої розповіді, в зимі 1921 року, на лисовицькому приходстві?
Почалося воно давно-давно в понятті дитячому, ще дванадцять років тому, коли «інструктором» на лисовицькому приходстві став молодий, чепурненький студент юристики, Микола Пекар.
Шість дочок було в отця Корчина, були вони ні погані, ні гарні, а посагу в них не було ніякого на бідненькій батьківській парафії. Але всі вони в належному порядку заміж повиходили, і майже всі — завдяки традиційній галицькій інституції домашніх учителів, чи пак «інструкторів».
Посилати дітей до школи в місті, до Перемишля чи далекого Львова, було звичайно вбогому священикові незручно й дорого. Та й самі молоді поповичі й попадянки ніяк не квапилися покидати любе рідне село й іти до «великого», незнаного й чужого міста, де всі по-польськи говорять і все спішаться чогось і ніхто з ніким не знається. («Які в тім Перемишли люди нелапшиві» — розказував Миханьо Швець, приходський сусід і оказійний погонич. «Я всіх питавсі — 'Ци ви знаєте, де тут нашого лисовицького єґомості панич мешкає?’ — а вони нич не кажут, іно сміютьсі».)
І от — потреба зродила розв’язку — приватне навчання на селі під опікою студента-корепетитора, цебто «інструктора». І всі молоді Корчини перейшли через цю фазу домашнього навчання.
Трудно вгадати, звідки інструктор Микола Пекар набрався такого «панського» вигляду й делікатних манер, адже він був, усе таки, «тільки» мужицький син. Може тому, що в батька-багача він був найменший, пещений син і грошей ніколи не бракувало йому й у Ґрацу вчився, «європейцем» став. Але це факт, що вдягався він куди елеґантніше, ніж довколишні поповичі Лисовицького деканату і їздив фіякром до села аж від залізничої станції й говорив увічливіше й делікатніше, ніж це було прийняте в Корчинівській конверсації.
Ця елегантність і добрі манери й близька до літературної мови подільська говірка викликали зразу на приходстві вибухи реготу. «Він каже ’поросятко’, або знов ’бувало' — як смішно! Так ніби на сцені аматорського театру!»
Але знов же невідомо чого, ця невидана поява в лисовицькому приходстві зовсім зачарувала найстаршу дочку о. Корчина — Олю. Та хто розгадає всі таємниці жіночого серця?
Оля ж була зовсім інакша від Миколи Пекаря. Не білява й синьоока, як він, а чорнява, струнка й поставна, з не дуже правильним обличчям і гарними карими очима. Не легкодушна й весела, як він, а інтроспективна й мовчазна, завжди вважалася інтелектуалісткою в сім’ї, дарма що за Корчинівськими фінансовими клопотами їй не пощастило скінчити середньої школи. Вона була закохана в книжки, а Микольцьо ледве чи перечитав у житті щось серіозного, крім гімназійної лектури і юридичних скриптів. Вона була вдумлива й відлюдна, а Микольцьо був у товаристві перший говорун і залицяльник. А до того ж ще Оля була вже офіційно заручена — з таким же серіозним як вона молодим богословом Тимчиком.
І раптом нашій Олі не схотілося бути попадею й не схотілося вести поважні розмови з поважним женихом.
І самий Тимчик видався їй чомусь зовсім нецікавим і навіть нелюбим і верзлися їй день і ніч незабудькові очі й білява чуприна Миколи Пекаря.
Може тут заважила й сама поважна вдача Олина і її зацікавлення…. революцією. Вона щойно закінчила читати «Підземну Росію» й мріяла про Софію Перовську й Кибальчича, а тут приїхав отой Пекар і розказує, як він у тюрмі сидів, у боротьбі за селянські страйки й за український університет, і як лиш кілька кроків від нього загинув від польської кулі Адам Коцко — герой тогочасної галицької молоді.
Так чи сяк — не можна заперечити одного — Оля «по вуха» закохалася в інструктора Миколу Пекаря. А дівчина з її вдачею не могла й думати про те, щоб душею кривити чи йти заміж за нелюба лиш тому, що батько велить, або тому, що вона формально заручена.
І заручини з Тимчиком розбилися й інтруктор Пекар мусів їхати геть із Лисовицького приходства, після гнівної сцени з отцем Корчином.
Після того настали місяці прекрасного, нещасливого кохання, недоспаних ночей, таємних зустрічів (з допомогою романтичної їмості Марії), гнівних заборон батькових, драматичних слізних сцен Микольця… А Оля не плакала, хіба нишком — і не корилася. Ні, вона знала одно: вона вийде заміж за білявого, легкодушного, коханого Миколу Пекаря — і за нікого іншого. Врешті о. Корчин пом’як, побачивши, що не зламати йому впертої дочки. І після двох років любовної трагедії й неофіційного заручення Оля Корчинівна, найстарша дочка сім’ї, вийшла заміж за юриста Миколу Пекаря.
Оля була найстаршою в родині — і її весілля було найвиставніше. Ще довгими роками після цього розказували в Середньому покою, скільки весільних гостей було тоді, скільки кухарів варило весільний обід, які були торти й паштети, яку «виправу» привезла з Відня їмость Марія. І які розкішні подарунки дістала молода Оля від багатих вуйків і тіток — адже тоді було ще
