Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

«Вже сі правит!» — кричить крізь двері Олекса-паламар. І йде до церкви вся Корчинівська сім’я, по м’якій по-весняному, але вже добре втоптаній стежці. Йдуть попід каштан великий, молодими бруньками прибраний, уздовж ряду насаджених о. Корчином струнких смерічок — униз до церкви.

А в церкві місця не стає для людей, на «цвинтарі» — подвір’ї церковному — товпляться — статечні ґазди в прадавньому білому одязі, в сорочках по-верху пущених, у полотнянках, з довгими кучерями, мов тіні забутих слов’янських предків. І молодиці в «кебалках», дівчата в нових червоних хустках, у спідницях рясних.

У церкві піднеслий, радісний настрій, як ніколи інде в році. Від престола лунає міцний ще, хоч по-старечому надірваний голос о. Корчина — «Христос Воскресе!». І ціла церква співає у відповідь йому, не гармонійно, але щиро, і лунає на цілий Кут, на цілу Сторону й аж ген на Волю веселе «Христос Воскресе», безліч разів повторюване, завжди свіже й дивно радісне.

А завершенням усього — свячення пасок. Навколо церкви великим півколом розклали молодиці «сир, масло, яйця і прочії сніди». Але це лиш так прозаїчно співається, бо сніди ці — вишукано декоративні, паски дивно повипікувані, ковбаси поприбирані барвінком і хроном, писанки блистять усіма красками райдуги. Голодно поглядає на них вилощений за сім тижнів лисовицький народ, ось зараз розпічнеться оргія наїдків, світла інтерлюдія між говінням Великого посту й недалеким, нераз голодним, «переднівком».

По полудні на церковному подвір’ї будуть гагілки. А гагілки в Лисовичах не такі, як у місті — стилізовані, а старі, сільські, споконвічні.

…Біля церкви ходять урочистим кроком, в обрядовому танку два ряди дівчат, все сходяться й розходяться. Поскрипують новими чобітьми, поблискують новими хустками, поглядають з-під ока на парубків.

Починають від сентиментальної:

І далі пісня ллється епічно й жалісно, про ту Марисеньку, що в неї нема «ні батенька, ні матінки в чужім краю». Ще мине тридцять літ і дочка не одної з цих рум’янолиціх співачок опиниться далеко від рідних, «в чужім краю». Та нині це для них не реальність, лиш «жєлісна» гагілка.

Коли знудиться сумна, то починають живішої, войовничої:

— або й зовсім веселої, серед дівочого реготу:

Збоку, подальше, стоять старші парубки, дебелі, молодецькі, ветерани весільних боїв, з цигарками в зубах, недбайливо чвиркаючи слиною. Молодші ж парубки не те, вони близько коло церкви забавляються, будують «вежі» штудерні, перед дівчатами пописуються. Між ними сільська дрібнота гонить — не нагониться, в чобітках малих, а то й босаком, поблискуючи білими штанятами. Всі аж б’ються, щоб тягнути за мотузки дзвонів: великого — поважного, середнього — веселого, і малого, крикливого дисканта.

А дзвони дзвонять — переливаються…

На приходстві ж настрій, хоч не такий захопливий і голосний, як у селі, а все таки радісний. Тут після Богослужби всі по-давньому розговляються. Отець Корчин ділиться свяченим яйцем із великою родиною, всі цілуються й бажають одно одному — по щирості, бо Корчини таки любляться хоч сваряться. А їдять вони на Великдень як ніколи смачно: солодку бабку з шинкою й торти по кусочкові (решту для гостей держать). Їмость Марія всіх частує щедро й ласкаво, особливо ж зятя Степана Пруса припрошує, бо він уже висвячений і катехит і заможний і поважний — улюблений зять. І теща до нього примовляє гарно так, до шинки, припрошує: «Може ще трошки, Стефцю, від ножа?»

Ігор дивується, йому ніяк не смакує шинка, та ще й із солодкою бабкою. У нього все ще присмак найбільший — хліб із маслом, та сьогодні хліба ніхто не їсть, просто «не випадає» — на Великдень.

І Ігор мовчки жує бабку з товстою свинятиною, а в душі думає: «Як я буду великий, то буду їсти тільки…» Та що він таке — спам’ятується — про їжу мріє? Адже він, Ігор — ідеаліст і романтик молодий, він хотів би бути таким, як отой Ніно в його книжечці про бої італійського Рісорджіменто. Або як ті герої-стрільці, що про них у пісні співається. Зрештою, Ігор бачив колись справжню війну і живих героїв. Він навіть два чи три роки молився тихесенько, щоб ніхто не чув, «за того офіцера, що йому купував тістечка» — за вродливого молодого козака в смушевій шапці й чорному жупані. Де він тепер — отой козак, чи живе ще, чи помогла йому молитва Ігорева?

Всі Корчини — старі й малі — дуже люблять гостей і гостини. Це в них і традиція слов’янської гостинности і цікавість до чужих людей і бажання побалакати. Та ж вони всі люди говіркі й товариські і в тихій ідилії Лисовицького приходства їм часом стає нестерпно нудно.

Ось і нині на приходстві чекають гостей — сусідів із Волостич і Мокронова й декана з Ольхович. І сім'я о. Левицького, хрищеного батька Ігоревого, обіцялась приїхати з далеких Гущанич, аж із Самбірського повіту. Буде багато чужих — і своїх — панночок, а, звичайно, як панночки будуть, то й кавалери надтягнуть також — студенти з поблизького містечка.

Ігор із Славцею сидять