Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів
А коли вже мова про злочини, то ось тут, біля дверей до «сип’яльні» (де сплять бабця й дідусь, а при них у ночі малеча тиснеться «на кріслах») висить великий настінний годинник з таємничими римськими цифрами й грізним дзвонінням годин. Тут наш молодий герой ще чотиролітнім хлопчиком сховався, вкравши в Славці чоколядову свинку з-під ялинки. Але з’їсти свинки не наважився, лиш відкусив рильце, і тут за дверима його знайшов дідусь із «корпусом делікті» в руках і вилаяв «лайдаком» і «дранем». Страх було неприємно.
...Тут за дверима його знайшов дідусь із "корпусом делікті” в руках...
А приємні спомини? Приємно було сидіти під столом, обнявшись із Гектором (а Гектора вже давно нема), приємно лежати на ліжку в кутку, під образом святого Миколая, що в нього борода така, як дрібно кручений макарон, і дивитися, як дідусь ходить по хаті, читає часословець. Дідусь високий такий, волосся біле як сніг, брови насуплені, грізні, а серце добре-предобре. Ходить собі, потиху молиться, лиш часом, як діти пустувати почнуть, підносить грізно молитовний голос — і діти тихнуть.
Добрий спогад. Добрий дідусь, нині такий самий, як колись, лиш сивіший ще. Ігорчик вдоволено всміхається й приміщується на ліжку під «макаронним» святим Миколою. Його ж «на кріслах» не кладуть уже. Задирає голову вгору — стеля йому здається підлогою. Потім він уявляє себе мухою, яка лазить по стелі — от як та он, лінива, зимова, заспана…. Повіки починають злипатися, лиш ледве долітає шум «дорослих» голосів. Сон…
СТАРИКИОтець Михайло Корчин був доброю людиною і за те його шанували всі, і сусіди й селяни з парафії і студенти молоді — гості й залицяльники до дочок. Навіть власні діти — оті, що по-Корчинівськи немилосердно глузували з рідної матері, з батька ніколи не наважилися б посміхнутися.
А зрештою о. Корчин нічим особливим не відзначувався. Він був розумний, та ніяк не інтелектуал, а на старості читав лиш часословець і «Діло». І амбіція в нього була лиш по-слов’янськи пасивна — щоб тільки, борони Господи, не осмішитися чи не зробити якогось свинства. Але йому аж ніяк не хотілося вибитись понад другими, командувати, блистіти — тому й застряг він на ціле життя в дошками забитій Лисовицькій парафії.
Правда, Михайло Корчин не завжди був отаким квієтистом і пасивним, як тепер. За молоду, ще перед висвяченням, він відбув трирічну військову службу «при уланах» і вийшов із неї шорстким і грізним підстаршиною — вахтмайстром. Ці шорсткі манери, вояцькі прокльони й принагідні ординарності йому лишилися й до нині ще, і ними він ефективно закриває власну, по природі м’якосердну вдачу. Пізніше, молодим священиком бувши, о. Михайло мав гарні, особисті й громадські, амбіції. Він заклав у селі читальню й громадський магазин, збудував нову церкву й воював проти п’янства й темноти, навіть агітував за Іваном Франком у австрійських виборах, аж добрі парафіяни на нього до єпископа жалувалися, що він, мовляв, «нич не робит, іно радикує». І він почав вести й власне зразкове господарство на селі, навіть із деякими сільськогосподарськими машинами.
Але ж вдача о. Корчина була, знов же по-слов’янськи, м’яка й заломлива. І коли він у Першу Світову війну евакуювався в Карпати, а добрі лисовичани, в стихійному, бунтарському відруху, розтягнули всі приходські меблі, поламали машини й розбили на куски фортепіян, то в душі о. Михайла щось заломалося також. Він перестав до читальні ходити й більше не цікавився господарством. Старий «кірат» ржавів на дощі невживаний, молотілка стояла поломана, коней і корів ставало з кожним роком менше, а в полі господарство велось «по-бабськи» — їмостею Марією й ледачими «попівськими наймитами».
От, наприклад, перед весняними засівами можна було почути таку розмову між наймитом, їмостею й панотцем:
«Прошу їмості, що сіяти на Сонній?»
Їмость Марія ніколи на Сонній горі не була й не знала, яка там земля, а про засіви мала досить неясне поняття, тому йшла питати чоловіка, до «Канцелярії». «Михасю, Гринько сі питає, що сіяти на Сонній?» Отець Корчин на хвильку відривався від молитви й казав, не довго думаючи:
«Сійте жито!»
— і жито сіяли. А приходське господарство ставало з року на рік все балаганнішим і вбогішим, чим раз важче було прокормити велику Корчинівську сім’ю, разом із безробітними зятями, з дітьми й унуками. Це тим більше, що й до церковних «требів» в о. Корчина було таке саме філософсько-байдуже відношення.
«А що то буде коштувати, тоті христини, прошу єґомості?» — хитро питався мужик.
«Та що ви можете дати, Миколаю.» (Чи до молодшого — фаміліярніше — «що можеш дати».)
Лиш часом, як умирав багач, о. Михайло наважувався поставити «тарифу» за похорон — але це йому було страшно неприємно й він тоді здебільша користувався дипломатичним посередництвом їмості.
…Кажуть, що протилежності притягають одна одну, і подружжя о. Корчина було доброю ілюстрацією цієї правди.
Отець Михайло — міщанського, дрогобицького роду, невродливий і згруба тесаний, але розумний і добрячий, скромної вдачі чоловік. Його дружина Марія — попадянка шляхетського роду, тринадцять літ молодша від чоловіка, з гарним, гордовитим обличчям і нефоремно товстою фіґурою. Вдача в неї була страшенно горда, освіта лиш п'ятиклясова, а поведінка повна почуття власної вищости. Їмость Марія думала небагато, але всі її поняття були непохитно сформульовані. Вона була певна, що в подружжі