Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

в Соплинця! Ну, Марта ж, звісно, доросла вже, їй шіснадцять літ, їй можна кохатися й цілуватися, про це навіть у піснях співають і поезії пишуть, так, видно, гарно й добре. Але Соплинець! Як можна любити Соплинця — він такий сухий і нудний і руки в нього все холодні й вогкі, а шкіра рожева вся, а коли дотулитись до неї пальцем, то лишається білий кружечок від дотику. Фе!

Це так думає Ігор — а Марта думає інакше — з перспективи свого шіснадцятого року життя. Василько Соплинець їй здається й розумним і гарним, у нього очі блакитні такі й білява чуприна й минуле — героїчне, він сам про себе розказує, що він був «непослідною особою при Петлюрі» — хоч Дарка сміється, що він певне тільки в Ставці Головного Отамана на варті стояв…

Зрештою, Марта йде тільки за традицією Корчинівською, за прикладом старших сестер. Адже всі вони досі виходили заміж за інструкторів — то чому вона не може також? Бо, зрештою, в Лисовичах жениха не легко знайти.

Таємниця Мартусі й Василя Соплинця (а від нині й Ігоря) не залишається довго таємницею. Отець Корчин і їмость не дуже й дивуються — дівчина ж росте, а Соплинець, усе таки, вже майже скінчений студент, партія непогана. Але молода Корчинівська ґенерація дуже не сподобала собі нового кандидата на шваґра й мов завзялася «збридити» його Мартусі. Вже він для них і дурний і поганий і малощо не большевик! А найкомічніше в нім те, що він — фанатичний звеличник поезії Павла Тичини!

Літературні смаки Корчинів — дуже консервативні, і в поезії вони дальше «Кобзаря» й «Зів’ялого листя» (та ще різдвяних віршів Лепкого) йти не хочуть. «Молода муза» для них була анатема, Пачовський — модерніст, а Яцків — таки просто дурень і все! А тут отой Павло Тичина! Мова в нього комічно «наддніпрянська» й пише таке щось, що в нім «ні голови, ні ніг»:

«Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, Лиш соняшні клярнети»…

Ну, при чому тут пан? І що має спільного з сонцем музичний інструмент — клярнет?

«І линув я і я зорів, Акордились плянети»…

Та дійсно, прошу панства, як можна отак змішувати музику з… астрономією?…

Бідолашний Василь Соплинець і блід і червонів (з його комплексією це йому легко лриходилося), боронячи свого поетичного кумира — Тичину перед нападами лисовицьких філістрів. Але це його в очах молодих Корчинів робило ще глупішим і комічнішим.

Коли ж Василя Соплинця припадком у Лисовичах не було, тоді жертвою сімейного гумору ставала Марта. Ось вона сидить біля стола в Середньому покою, насуплена, лиха, а з усіх боків сипляться на її адресу й на адресу її коханого колючі дотепи. І в серці в Мартусі будиться мимохіть сумнів — чи дійсно ж він — Васильчик її — такий гарний і мудрий, як їй здавалося зразу?

Щоб ще більше підкреслити власні гумористичні арґументи, Олесь Корчин удається… до пластики. Він нашвидку вирізує з паперу лялечку — Василя Соплинця, довготелесу таку, з незграбними ногами й довгим носом, показує її й приговорює:

«Ось тепер наш Соплинець іде в Перемишлі по вулиці, а тут стоїть ліхтарня» (за ліхтарню править кухонний ніх), «Соплинець хоче обминути її, а тут — бац! — зачепився за ліхтарню великим носом»…

— і лялечка повисла довгим носом на кухонному ножі.

Мартуся вибухає плачем — вибігає з кімнати…

«Донна е мобіле» — співається в опері Верді, «жінка — змінлива!». Особливо, коли тій «жінці» лиш тільки шіснадцять літ, коли її коханого всі критикують, і коли вона — поїхавши незабаром у школу — побачить у місті силу-силенну хлопців, гарніших і молодших від її першого милого.

І сталось так, що півроку пізніше кохання Мартусі Корчинівни з Василем Соплинцем остаточно розбилося, а до Лисович приїхав новий студент учити дітей до гімназії…

СЕЛО

Лисовичі — чудове село, коли на них дивитися здалеку, з одної з навколишніх «гір». Найкраще — з Копані. Церква й приходство на горбочку пишаються, школа й кооператива — скромно, внизу. Зелений вигін на «Ставиську» вкритий білими й жовтими цятками гусей і гусенят, потік — без назви — зарослий вербами, саджавка кругла, мов дзеркало. А кручені вулички й хати білі серед високих черешень, зелених садків — зовсім, як у Шевченка:

«Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках у піжмурки в яру іграють»…

А яке воно зблизька, оте село? А люди?

І тут доводиться признатись із соромом, що Ігор — демократ і мужицький внук — мало знав ізблизька оте село й людей у нім. Чому? Змалку його, та й інших приходських дітей, не пускали бавитися з ровесниками в селі — «дітиськами», бо ж «дітиська» нечемні і говорять «погані» слова, ще чого доброго й Ігор навчиться отих «поганих» слів і доведеться йому з того сповідатися.

А пізніше, коли Ігор трохи усамостійнився, його відпихали від села вбогість і задуха внутрі мужицьких хат. Лисовичани були такі інакші від мальовничих «селян» у народніх п’єсах на сцені й навіть інакші від Ігоревих свояків у батьківському, подільському селі. Там — хати були заможні й просторі й люди чисто вдягнені й не вживали вони непристойної лайки. А тут…

Все