Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

Це не лиш тому, що в неї особливі привілеї є і педантичний порядок і міські делікатні манери. Ще більше насторожило всіх щось інше: Спостережливі Корчинівські дівчата завважили, що Олесь щось занадто уважливо заглядає за новою вчителькою — і крісло подає і за ручку держить і на прохід веде лиш удвійко, вечером. Ну, Олесь, звичайно, вже не молоденький хлопець, стукнула тридцятка, йому вже й женитися час, а Мирося — гарна пара для нього була б. Але в Корчинів молодих до неї тим ще зросла антипатія, як до інтруза, що, мовляв, хоче пролізти в родину їх, забрати любого брата Олеся, кавалера успішного, а куди їй до нього, куди?

І почалась проти Миросі кампанія сімейна, не одверта, а прихована, приперчена Корчинівським гумором. То при картах їй так приспівують голосно, що вона губить рахунок і хвилюється, то дотепи пускають на адресу її, то хтось розкине сорочечки в Миросиній шафі по цілій шухляді. А Чапля, старий гуморист, раз навіть живого таргана підкинув у шовкову панчішку Миросі — то вже крику було! Гірко приходилось бідолашній дівчині, тим більше, що й Олесь, Корчин солідарний, часто прилучувався до загального «гумору». Єдиний вірний союзник її — їмость Марія (Адже така добра партія!). Та ще й Ігор Пекар, наперекір усім, одверто став по Миросиному боці, бо він — принциповий неконформіст і оборенець покривджених, а може найбільше тому, що Мирося, ота майбутня тітка молода — йому таки досить подобалася.

Тепер — на початку тридцятих років — Брітанія все ще панує над світом. Панує — хоч сонце, яке «ніколи не заходило в Імперії», вже таки дещо притьмарилося. А все таки, кожний четвертий мешканець земної кулі є ще брітанським підданцем.

Джона Ґелсворсі поляки возять по варшавському Старому Місті, а Pica Дейвіса українці — по зруйнованих кооперативах. Галицькі юнаки вдягаються (чи недавно вдягалися ще) в Бейден-Пауелівські скавтові уніформи, а колишні гімназійні товариші Ігореві грають «у Вовка» в англійського бріджа, з «англійськими» холодними обличчями й слова вимовляють поволі, крізь зуби — «по-англійському».

Але найважливіший символ брітанського світового впливу — спорт. Футбол, що почався в снобських «публічних школах» Англії, а згодом став формою її пролетарського газарду — «пулу» — нині поширився на цілий світ. Арґентіна здобула футбольне мистецтво світу — і це ще більше захопило молодих галичан, ніж імпортоване арґентінське танґо. А кожна перемога «України» над «Поґонею» сприймається як національний тріюмф, свого роду спортові Жовті Води. Але до «України» нині Ігор відноситься з погордою за її Ліґове членство, а тепер його, Ігоря, революційні провідники кинули нове гасло: «Спорт у маси».

І в Лисовичах появився спорт. Правда, тут нема спортового грища на сільському вигоні, з регулярною парою воріт, як у якомусь Завадові чи Кобиловолоках (там, кажуть, навіть кооперативи покупували грачам справжні футболівки!). В Лисовичах навіть хлопці не копають босоніж шматяного футболу — як у деяких околишніх селах. Але зате спорт проник — ні, таки бурею захопив Лисовицьке приходство.

Славця купила в Перемишлі пінґ-понґову сітку з ракетами й білими м’ячиками. Олесь добув звідкілясь справжній, шкіряний відбиванковий м’яч. І почалася для молодої Корчинівської ґенерації нова доба — доба спорту.

Пінґ-понґ розложено в Середньому покою на великому столі. Дарма що стіл той не прямокутний, а овальний і краї на нім штудерно повирізувані, а грають усі на нім, завзято, хоч не дуже успішно. Славця вдаряє ракеткою анемічно, несміливо, ледве через сітку переб’є. Марта — романтик — б’є міцно й завзято, але все кудись поза стіл. Ярослав грає поважно, поволі, як личить дорослому професорові. Не важко Ігореві здобути лисовицьке пінґ-понґове мистецтво, не важко — а приємно, бо надоїло вже в гімназії бути завжди на сірому кінці. Ігоря славлять, Ігоря вшановують — у пінґ-понґу. Навіть дідусь старенький пробує грати з ним, одною рукою на костур спирається, а другою б’є — куди попало, лиш у м’ячик не може трапити. Який, все таки, милий чоловік, той дідусь! Все всміхнений, вже навіть не прикидається ніколи суворим та сердитим. Тепер коло нього все крутиться двоє найменших унуків-близнюків — Тусьо й Люся. Вони й за поли тягнуть старого й на коліна лізуть, а Люся йому в ліжку перед сном «казку розказує» — жибонить про щось у розповіді без слів, драматично підносить і притишує дитячий голосок — як у дійсній казці. А дідусь поважно слухає, він усе розуміє….

Але повернімся від дитячих ігор до спорту лисовицького.

Відбиванка — це зовсім інакша справа, ніж пінґ-понґ, тут місце не для індивідуальних «зірок», а для колективної, «тімової» гри. Сітки в Лисовичах, що правда, нема, а грають тільки через мотузок, міцно натягнений між двома грушами, в саду «3а хатою», там, де трохи більше вільного простору. Грають дві трійки — але як грають! Ярослав поволі повертається, ввесь спочений, у Славці «пальці ґумові», о. Левич, хоч міцний як відземок, але ще дуже «сирий». Ігор на розі стоїть, грізно хмуриться, пускає «олімпійські» серви. Ні, він таки й у відбиванці першун — як нема вуйка Олеся. Бо той, хоч «старий» (майже тридцятка!), а Ігоря б’є, навіть «стинати» вміє.

А зрештою лисовичани грають здебільша навесело, сміються, кричать, «шахрують». Шахрувати ж не важко, коли краї площі позначені лиш галузками, а галузки легко недобачити, а то й відсунути ногою, нібито нехотячи.

Одна біда в Лисовичах — нема річки купатися. Потічок — «жабі по коліна», а в саджавці аж густо від зелених «гусячок». І як тут вигріватися на сонці без води, а вигріватися ж треба, бо кожний справжній спортовець мусить бути обов’язково засмалений «на чорно».

І от Ігор знайшов розв’язку — велику бляшану ванну, що стоїть під ринвою повна дощової води, заготованої для найближчої традиційної родинної купелі. І тепер він розкошує. Лежить на горбі біля каштана, в бавовняних плавцях, на бабусиному покривалі, на сонці гріється, а як розпечеться дуже, то —