Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

шусть у холодну ванну, разом із головою лізе, нуркує. Правда, малий Ромцьо, намовлений недоброю своячкою Зонею, почав був кидати в Ігоря грудками землі під час його «соняшної купелі», але Ігор зловив його й здорово набив, шануй, мовляв, старшого кузена!

А потім Ігор, увесь засмалений, з приємністю оглядає себе в великому дзеркалі в сальоні, простягає широкі молоді рамена, видмухує вперед груди — який дійсно атлетичний молодий чоловік у дзеркалі стоїть, засмаглий такий… Пригадується поезія з «Молодого Життя»:

«Моє бронзове тіло На золотім піску»….

Ну, правда, на «бронзовому тілі» Ігоревому мускули ще трохи нерозвинені й голова по-Корчинівськи велика. Але Ігор старається цього не завважувати — нащо псувати настрій щасливого, соняшного, літнього дня?…

ЗМІНИ ЦЕРКОВНІ Й ЗМІНИ ЦВИНТАРНІ

А в неділю в церкві Ігореві зовсім сумно робиться. І церква не така гарна здається як колись, після гімназійного, Святоюрського, собору. І дідусь Корчин ледве держиться, бідний, біля престола, важко повертається, підтримується рукою. І голос його вже не той, що колись, зовсім старий, надірваний голос, аж дивно подумати, що колись він міцним баритоном співав у давньому богословському хорі.

І паламаря Олекси нема вже. Загинув Олекса минулої зими, як післали його до міста по панотцеву катехитську пенсію. Зима була люта, морозна й глибокі сніги, а Олекса старий вже був, змучився й відпочивати сів під хрестом придорожнім, та вже й не встав ніколи — замерз на кість. Молоді Корчини, люди практичні, не дуже й схвилювалися цією подією, тим більше, що гроші при мертвому знайшлися всі, але о. Корчин дуже важко пережив смерть Олексину, кажуть, тоді за короткий час геть постарівся. І нового паламаря йменував, але цей уже не такий, як Олекса — а сердитий якийсь, нахмурений. Лиш згодом Ігор довідався, що новий паламар зовсім не лихий, а сумний тільки. Він — сільський злидар і деякі багачі зразу збунтувалися — де ж таки — призначати паламарем такого «голодника» на чвертці поля! Але о. Корчин таки на своїм поставив.

А по противному боці престола, в «паламарській» сакристії вже не видно деяких знайомих облич, довгих кучерів, білих полотнянок. Нові «старші браття» вже не такі — в чорні блюзи вбираються й волосся стрижуть.

Ігор іде знайомими дорогами на старий цвинтар. Зразу сад — «За шпихліром», яблуні старі, галузі обломані, де вже той «Трон» і «Поверх» його? Далі ще старший «Панський сад» і чудова стежечка поміж двома стінами високої, жовтої, хвилястої пшениці, що з неї чоловіка ледве видно — «як тирса степова» — думає Ігор. А від ланів такий милий запах медяний, а в пшениці квітки, мов зірки порозкидані — сині волошки, маки червоні й рожеві кукілі. Ігор знає, що в модерному господарстві пшениця повинна бути геть чиста від усякого бур’яну, але йому важко не любити отих волошок, пригадується, як він, малюком іще по полі лазив і волошки рвав і мамі ніс тріюмфально в малому кулачку.

Цвинтар, здавалося б, той самий, що колись, незмінений. Ті самі могили Бурського й Біловуса й вуйків Івана й Ігоря. Лиш кущі геть повиростали, закрили пам’ятники, тільки найвищі хрести видні здалеку. Та й нові могилки з’явилися, отих самих «старших братів», давніх приятелів Ігоревих. На цвинтарі вже більше й місця нема, бо в Лисовичах — не те, що в місті, де старі гроби перекопують, тут могила вважається власністю померлого, як за життя — ґаздівство.

Треба нового місця на цвинтар шукати для вмираючих старих Лисович.

У МІСТЕЧКУ — БАЛЬ

…В містечку готуються «Великі Вечерниці». Не такі вечерниці, як у Ніщинського, чи як Ігор знає з подільського села — де дівчата прядуть кужелі, а хлопці приходять, баляндраси плетуть і виспівують пісень. Ні, в містечку буде інтелігентська танцювальна забава, завершення вакаційного «сезону», словом справжній провінційний баль, хоч під «народньою» й скромною назвою.

І в усіх приходствах трьох сусідніх деканатів молоді попадянки шиють, чи перешивають довгі — сині, рожеві чи жовті — сукні, хвилюються, мріють-мріють про князенка з казки, про вродливого студента львівського, який пізнає їх на тому балю, в танок пірве, закохається, може навіть і освідчиться… А студенти в містечку й по селах завзято відчищують бензиною, відпрасовують «майже добрі», лиш на рукавах протерті, чорні сюртуки, готуються до майбутнім мужніх атак і любовних здобутків.

І лисовицьке приходство хвилюється й готується. Тут, правда, ніхто не чекає вже на князенка з казки, бо Зоня ще замала, Славця заручена, Марта одружена, але ж, усе таки, все молоде жіноцтво аж рветься їхати на вечерниці — там така чудова, ясно освітлена, заля, підлога гладка, воскована, й музика гратиме найновіші, захопливі танґа. А танґа ці — створені варшавськими жидами на арґентінський лад, із словами незугарно перекладеними на українську мову, здаються молодим Корчинівним найкращою музичною симфонією. (Зрештою, симфонічної оркестри ніхто з них не слухав, а якби й почув був хто, то сказав би певне, що він «не розуміє Бетговена».)

І вся молода ґенерація приходська хвилюється, готується й приспівує:

«Хай скрипка грає цілу ніч»

— бо це найновіше танґо.

Ігор також дуже хотів би поїхати на оті славні вечерниці, але ж горенько! — він зовсім не вміє танцювати. Він, хоч у революції страх відважний, та з дівчатами несміливий зовсім, а до того ще, від коли він підріс і змужнів — усе якась жалоба була, то за Листопад, то за Пацифікацію, то за поляглих боєвиків. І Ігор не танцював, жалоби притримувався, а як часом і прийшов на забаву, то сидів у кутку, дивився понуро й казав, коли якась красуня тягнула його до танцю:

«Ні, не можу — в мене