Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

невісткою й дітьми, хата темна й душна а Колюги старого не видно. «Вони в стодолі на току лежєт» — каже ніяково син. «В хаті тісно, а від них, вибачєйте, дуже сопух іде».

…У стодолі, на соломі змервленій, старим кожухом накритий, Михайло Колюга лежить, колишній бравий вояк і «пуцер» австрійської цісарської армії. Та Ігор ледве пізнав його, такий він чорний і худий, і дихає важко і кашляє.

«Як маєтеся, пане Колюга?» питає Ігор, силкуючись на усмішку.

«Та який я, паниченьку, пан? Видите, як я лежу, як пес, чєс юж гмирати мені» — каже Колюга.

Ігореві живо нагадується, як отой самий безсилий старець колись на колінах підкидував його, приспівуючи «болгарської»:

«Я собі дзєвіца, дзєвіца, Продала Красулю, Сивулю, Купіла си чапєц»…

«Чи вам страшно вмирати, Колюго?» — вирвалося питання Ігореві.

«Та чо’, паничу, таже там мені ліпше буде, а тут на земли я ціле житє тівко робив і терпів» — каже філософічно Колюга.

А на прощання Колюга прослезився і просив дати «п'єтку на дзиґари». Більше взяти не хотів, хоч за ту генерально-губернаторську «п’єтку» йому мабуть не пощастить купити багато цигарок.

…Страшна мужицька смерть. Та це здається лиш так у фізичному аспекті. А морально — хіба не легше вмирати Михайлові Колюзі на в’язці соломи, на току, мріючи про «ліпше життя» на тому світі, аніж якомунебудь багачеві освіченому, що не вірить у ніщо й лякається близького небуття?

ФІЛОСОФІЧНИЙ ПРОХІД

Кілька днів не було дощу й сонце присвічує, осіннє, літепле, стежки протряхли — й Ігор вибирається на прохід, останній Лисовицький прохід його — та й сотрудника намовив іти також, бо й йому надокучило сидіти в хаті.

Ідуть на Бручевицю, там стежки сухіші, бо згористо. Осінь, хоч пізня, а гарна тепер, «бабине літо» прийшло, нитки павутиння вітер несе кудись, по горах розноситься дим із картоплинних вогнів. Ніколи так дивно якось, далеко-звучно не лунають пісні пастухів, як у погідні осінні дні.

«Мамуню, мамуню, Спечіт ми папуню, Пожену Калину На панську долину»….

Ідуть. Отець Ольхівський розказує про часи совєтської окупації:

«І на приходство прийшли, мабуть хотіли взяти закладника за підпільників у селі. Але мене якраз дома не було, а отця Корчина побачили, жахнулися, зовсім не зачіпали його, тільки кажуть — ’Он бальной, бальной…’ — і геть пішли.»

«От, ви — богослов, отче — каже Ігор — то як ви думаєте, чому мій дідусь страждає так перед смертю, він же все життя добрий був, нікого не скривдив?»

В о. Ольхівського готова катехична відповідь: «Може тому він терпить тепер, що добрий був, Господь узяти до себе хоче добру душу, без усяких покут і чистилищ. Хіба ви не чули пословиці: ’Кого Бог любить, того досвідчає’?»

Ігоря не вдоволяє це, на його думку дешеве, пояснення. Легко говорити йому, Ольхівському, бо це ж не його дідусь, і він ніколи не бачив о. Корчина, як він із доброю усмішкою бавив малих внучат чи намагався грати в пінґ-понґ — ще тільки одинадцять років тому. Ігор не хоче бачити дідуся мучеником, таж він не святий якийсь, а звичайний, хоч добрий, чоловік.

«Священик — відказує о. Ольхівський знов же, мов завчену теологічну лекцію, — більше ніж святий. Бо він у тайні Євхаристії заступає самого Христа»…

«Ну, дійсно» — обурюється Ігор — «Я знав священиків зовсім не святих.» І подає приклади того й другого грішного панотця, здебільше целебсів, як і його співрозмовник.

«Священик — чи навіть папа — може бути, як людина, слабкий і грішний. Але ж священна дія його не людьми, а Богом дана й вона — понад людськими осудами й слабостями.»

Далі розмова сходить на загальнішу тему — проблеми світогляду молодого покоління. Молодий духовник — без злости, але з лагідною впертістю, критикує те, що йому не подобається в модерному націоналізмі — аморальність, ненависть, «боротьбу для боротьби». І на диво — Ігор погоджується. Його самого, як і багатьох його сучасників, здавна мучив конфлікт поміж їх глибоко закоріненим християнським світоглядом і вимогами «модерного», від чужих позиченого, волюнтаризму. І врешті перемогла таки в них християнська традиція й віра, особливо ж, коли вони на практиці побачили фашизм:

«Vicisti, Galilee!»

…Виходять на вершок гори-Бручевиці. Тут гарно так! Білий березовий гай, із рештками пожовклого листя, аж світиться в осінньому сонці. Ігореві пригадується, як колись він ходив сюди на прохід із Славцею й Василем Соплинцем. А Соплинець такий тоді закоханий був і співав модний тоді сентиментальний романс про красуню жорстоку, «дочку старого дяка»:

«Шаліли хлопці, а вона сміялась, Вона не знала, що то крови жар»…

Співав Соплинець дрижачим тенорком, а думав, певне, про свою шіснадцятилітню кралю. Гей, як давно це було, вісімнадцять років тому, уже й Марта має дітей величеньких і Соплинець, кажуть, одружився. І де поділося те їх колишнє кохання? І що залишилося з тодішнього веселого приходського товариства — лиш дідусь із бабцею, тай їм уже недовге життя.

Сумно стає — дарма що навколо лагідно сонечко сяє й летять нитки павутиння й березовий лист на вітрі дріжить