Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

правильною українською літературною мовою, ані сліду діялекту, ніяких там «сі» і «бив». І де й коли він навчився тієї літературної мови — від східніх українців у час окупації, чи з книжок у читальні?

Їдуть далі — поля осінні, сумні, горби Волостичівські вкутані мрякою. І через Волостичі їдуть, село сумне, як звичайно восени, з дерев листя падає разом із дрібним дощем. А хати жидівські при дорозі, де колись малі жиденята махали руками Ігорчикові-гімназистові, тепер порожні стоять.

Іван Щупак поглядає на Ігоря з-під ока...

«Жидів до ґетто забрали, до містечка» — каже Щупак. Та ще додає: «А ті ж жиди нікому не шкодили, так жили, як і ми.»

Їдуть далі крізь мряку й сльоту, вже й хутір минули «Мазура», вже й Кут і церква дерев’яна під бляхою, така, як завжди була, лиш дерево ще більше почорніло. Далі приходство, а воно таки геть змінилося, ні одного цілого паркана, старі яблуні поломані, стежки протоптали парафіяни крізь усі сади, не зі злоби, а тому, що господаря нема. Клуня світиться голими ребрами перекладин, навіть живопліт порубаний — на ріщя. І приходський будинок, обдряпаний, немазаний, як колись стара корчма Беркова, ґонта місцями геть обвалилася. Приїхали!

ДІДУСЬ ПРОСИТЬ СМЕРТИ

У сіни Ігор зайшов — дивно якось. У приходстві, де колись із усіх боків лунали голоси людські, сварка бабусина, спів старого Колюги, пискливі дівочі голоси, дитячий сміх — тепер тихо, мов у гробі.

Бабуся в кухні на Ігоря чекає, у «великій» кухні, а сама вона маленька така стала, худа зовсім. Сидить, як колись було, на дерев'яному кріслі, з ногами на стільчику, встати не може — від слабости, чи то від зворушення. Ігор схиляється низько, і як за давнього часу, бабця цілує його в чоло, а він у руку стару, худеньку, зів’ялу.

Крім неї в кухні — лиш стара Грушиха, що то до неї колись їмость Марія приговорювала: «Маринцуненько, я без вас жити не можу». І досі вірною лишилася своїй їмості. Є й дівчина одна, каже бабуся, але десь заверушилась, мабуть до корови пішла — бо залишилася на все приходство одна-єдина корівка.

Дідусь у «сип’яльні» лежить, спараліжований. Тіло його мале здається під старою ковдрою, тіло боляче все, вкрите струпами від довгого лежання. Два рази денно приходить добрий мужик, обертає старе єґомостеве тіло, але воно все таки відлежується й дуже болить. Обличчя болісне, нема вже на ньому усмішки давньої й очі мутні, ледве бачать, на силу розпізнають Ігоря.

«Дідусю,» — каже Ігор — «чи дуже болить вас?»

«Ех» — каже дідусь — «молєста сенектус» — і щось наче тінь колишньої усмішки промайнула по зарослому обличчі.

Ігор довго біля ліжка сидить, читає «Краківські Вісті» дідусеві, бо сам він нічого читати не може, навіть у «передвоєнних» окулярах. Дідусь мовчки слухає, все розуміє прочитане, але коментарів не дає. Він ніби вже «не од міра сего». А потім молиться й закінчує молитву дивно, кілька разів повторяючи: «Господи, дай мені швидше вмерти!»

«Дідусю, а чи ви пригадуєте собі, як ви мені колись співали „Круг містечка Берестечка“, а я плакав?»

«Ні, дитино, не пригадую собі такої пісні.»

Ігор тихенько наспівує дідові, а той:

«Ні, не пригадую, а гарна пісня…»

Шкода Ігореві дідуся, дуже шкода. А куди ж поділися всі молоді Корчини? На Першу еміграцію поїхали, та вже й не вернулися до Лисович, хіба лиш на короткі відвідини. Тепер нема вже Польщі з її інтелігентським безробіттям, всі молоді гарні посади подіставали, хоч і платять їм знеціненою, генерал-губернаторською валютою та й до Лисович їх не тягне так, як колись.

Один лиш лишився на приходстві син — «панич» Долько, але з нього ні потіхи, ні користи, сидить у кутку з давно нестриженою, прошитою сріблом чуприною та так сумно дивиться, мов зацьковане звіря. Вже й у церкві не співає, опустився геть.

Правда, є в дідуся новий «сотрудник», о. Ольхівський, молодий, запальний, низенький такий. Це він звичайно читає старому газети й голить і помагає передягати його — добрий сотрудник, о. Ольхівський.

MORITURI

Змінилось приходство Лисовицьке — і змінилися всі давні прятелі Ігореві з дитячих літ, хоч на вигляд вони ніби все однакові.

От — Марина Грушиха, все така, як була, мала й суха як скіпка і вся поморщена. Але не така вона вертка тепер, як була колись — перша помічниця приходська, у руках якої «робота горіла». Тепер вона рухається повільно, постогнуючи, а на обличчі — сумна.

«Як там ваша Рузя, Грушихо?» — питається Ігор, а Грушиха відказує: «Нема, паничу, нашої Рузі, померла Рузя три роки тому». Ігореві прикро, йому нагадується ота Рузя Грушишина, негарне, низеньке, чорняве дівча, таке ж худе як мати, але не було в неї ні сили ні роботи материної, заморена виросла на «халупничім» ґаздівстві. І померла молода, не даром Грушиха сумна така, за одиначкою стужилася.

І Дранчиха на приходство прийшла, наче не змінена, але вже не балакуча така, як колись, про чортовиння всяке не розказує. Бо й чоловік її, славний погромник відьом і чортів, уже десять років покійник. А діти розійшлися, хто-куди, одні заміж пішли, другі до міста у фабрику, осталася Дранчиха сама, нема кому й розказувати.

«А як там Михайло Колюга, Дранчихо?» — питає Ігор, нагадавши старого приятеля.

«Колюга вже дуже слабий, мусит гмирати буде», каже сумно Дранчиха.

Ігор до Колюги в хату пішов, у хаті син із