Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер
Окремо слід зупинитись на взаємозалежності чи не всіх творів Йокнапатофського циклу. Будучи самостійні, вони все-таки пов’язані взаємно в той особливий спосіб, що не можна повністю оцінити кожного з них, якщо читати твір відрубно від інших. Та навіть і в перебігу дії, у розвитку фабули незрідка пропадають певні відтінки, коли їх не підкріплено в свідомості читача згадками й асоціаціями з інших творів. «Кожна нова книжка (Фолкнера) наче сектор чи сегмент загальної ситуації, завжди наявної у голові в автора», — пише в цьому зв’язку дослідник.
Тим часом зібрані в даному виданні твори вимагають від читача порівняно меншої орієнтації в «країні» Фолкнера. Так, «Старий» до Йокнапатофського циклу відноситься тільки умовно — лише тому, що в цій окрузі народився герой твору, як зазначив Фолкнер на одній із своїх карт Йокнапатофи. А «Крадії» змальовують, в основному, родину Прістів, до яких письменник звернувся вперше. Щоправда, декотрі з головних персонажів роману і чимало постатей та епізодів з джефферсонського та мемфіського середовища вже траплялися в творах Фолкнера (заклад міс Реби, приміром, докладно описано в «Притулку» — не тільки з самою господинею та негритянкою Мінні, а навіть і з малим хлопцем, начерком майбутнього Отіса), та й у «історико-ліричних» відступах автор часто перекидає містки до раніш написаного (чи тільки задуманого). Тобто хоч і меншою мірою, але й тут знайомство з одним твором передбачає (бодай подальше) знайомство з рештою циклу, принаймні зі значною його частиною. Давніша критика часто-густо недооцінювала таку специфічність доробку Фолкнера, що породжувало силу непорозумінь і неслушних закидів.
Звичайно, сучасний світ насичений і перенасичений інформацією, і красне письменство XX ст. дало і дає стільки видатних творів, що їх усіх жодному читачеві не охопити ні в оригіналі, ні в перекладі. Фолкнер має значну читацьку аудиторію в різних країнах, вплив його в різних літературах дедалі помітніший, але тільки ревні аматори художнього слова перечитують усі його 18 романів і близько сотні оповідань. Для широкого загалу Фолкнер (як і майже кожен письменник, хоч би який він великий) є і залишається автором лише декількох книжок.
Звідси — проблема вибору. Щодо того, які твори у Фолкнера найвартісніші, думки дослідників разюче розбігаються. З огляду на різні критерії — соціальна чи расова проблемність, художнє новаторство, історизм тощо — називають найрізноманітніші твори (бо ж Фолкнер як на те багатющий і в тематичних, і в сміливих стилістичних шуканнях ті здобутках): «Крик і шал» (1929), «На смертному ложі» (1930), «Світло в серпні» (1932), «Авесаломе, Авесаломе!» (1936), «Зійди, Мойсею» (1942), трилогію про Сноупса (1940–1959), «Притчу» (1954), «Крадії» (1962), цілу низку оповідань…
Але що очевидна складність Фолкнерової спадщини не знімається, яких би добрих намірів не був сповнений читач, котрий хоче її опанувати, то постає ще інше питання: з чого починати? Тут знов-таки однозначної відповіді немає. Сам Фолкнер, коли його про це запитувано, раз назвав «Сарторіса», іншим разом — «Неподоланих»… Критики як на початок рекомендують ще й інших кілька романів (у тому числі «Крадіїв») або ж оповідання, — безперечно, простіші композиційно та манерою викладу.
Видавництво «Дніпро», випускаючи Фолкнера вперше окремою книжкою на Україні, зупинилось, як бачимо, на «Старому», «Гамбіті конем» і «Крадіях». Хоч добір цей більш-менш випадковий, названі твори можуть небезпідставно правити за добрий «вступ» до творчості визначного американського письменника.
По-перше, це видання засвідчує жанрову і стилістичну різноманітність Фолкнера: повість, цикл оповідань (пов’язаних спільним основним героєм), роман. Повість — драматично напружена, трагічно колізійна. Оповідання — цікаві його винахідливими, хоч і не дуже ефективними, пошуками в ділянці детективу. Роман — мало не пригодницький, осяяний чаром світлого гуманізму, твір з багатьма автобіографічними елементами.
По-друге, це твори з різних періодів творчості Фолкнера, в них помітна деяка еволюція світосприймання автора — поступове злагодження трагедійно-експресивної основи, характерної для творів 30-х років, і наростання соціального й філософсько-моралістичного струменя, приоздобленого гумором та іронією, такими органічними для літератури наших днів.
По-третє, «Старий» — це твір, де порівняно менше даються взнаки пересади Фолкнерового стилю: структурна аморфність чи надмірна розмаїтість мови. «Старий» — добре підтвердження тези дослідників про те, що Фолкнер найповніше є сам собою у невеликих за обсягом творах, коли твір народжується, так би мовити, єдиним творчим поривом, і де автор до самого кінця не випускає а ока загальної ситуації, не дає розгулятися власній фантастично-щедрій уяві. (Не слід сказане вище розуміти як докір романістиці Фолкнера: романи його вельми своєрідні, це часто амальгама кількох повістей та оповідань, не зовсім позбавлених самостійного життя або просто вільна оповідь, не зв’язана цілісним сюжетом. Адже ж і «Старого», до слова кажучи, Фолкнер написав не як окремий твір, а як своєрідну паралель до «Диких пальм», роману про двох пристрасних закоханців, що знехтували суспільними умовностями заради свого почуття і зрештою зазнали в житті поразки. «Дикі пальми» й «Старого» Фолкнер об’єднав під однією палітуркою, як «двоєдиний роман», де розділи обох творів друкувалися впереміж. Звісно, в цьому можна вбачати просто химеру авторову, бо ці твори абсолютно незалежні один від одного, хоч і мають чимало «симетричного» як у деталях, так і в загальній ідеї).
А «Крадії» — чи не найлегший у нього роман: хронологічний розвиток фабули майже безперебійний, конструкцію і стиль твору надзвичайно майстерно узгоджено зі змістом.
До того ж «Крадії» можуть бути для читача найкращим запрошенням до країни Йокнапатофи. Тут знаходимо весь суспільний спектр Фолкнера — білі й негри — і десь окрайцем на далекому історичному тлі індіяни-чикасо, перші поселенці на цій землі, білі аристократи й білі злидарі, селюки й городяни, диваки й ділки, діти й старі. Випробування Лусьєса Пріста, що приводять його до висновку про неуникненний тягар відповідальності за свої вчинки, хоч би й не з власної волі здійснені, — це, власне, ще один варіант «роману виховання», ще одна (і не схожа на попередні у Фолкнера) розробка теми: підліток на порозі юності (дивись хоча б «Неподолані», «Ведмідь» та інші твори). Ліричні та філософські пасажі «Крадіїв», останнього твору йокнапатофської епопеї, дуже нагадують аналогічні місця в «Сарторісі», яким започатковано цю грандіозну епопею. У «Крадіях» подибуємо типово фолкнерівські конфронтації і контрасти: Буч і Бун обоє хвальковиті, але в першого ця риса жорстока й самовладна, а в другого — якась хлоп’яча і навіть жертовна, хоч вона й не підносить його до рівня шляхетності, що властива якраз негрові, дядькові Пошемові Гуду. Згадувану з півсторічної відстані картину Йокнапатофи овіяно чимось романтичним — і наче прощальним… А для нас це не прощання, а перша зустріч, після
