Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

сильно шарпає моє серце, що мені хочеться позбутися муки. Ось тоді я сідаю і виливаю свій біль на папір», — визнавав Фолкнер). У цьому його сила й привабливість. З цим пов’язана багатоплановість його творів, наявність поза побутово-реальним також філософсько-символічного плану; історично й соціально «приписані» до конкретного часу та місця, постаті й колізії з творів Фолкнера завжди містять у собі щось узагальнене: людина в її внутрішніх противенствах, в її стосунках з іншими людьми, з природою, з технічним прогресом, людина та її обов’язок щодо минулого і щодо майбутнього. Причому ці дві верстви твору, поверхнева й глибша, часом майже ідеально співіснують, підсилюючи одна одну (як-от у «Ведмеді», темою якого є полювання на великого ведмедя І водночас — відступ незайманої природи під натиском цивілізації), а часом символіка скоріше затінює, ніж відтінює конкретний психологічний вміст образу (Квентін Компсон у «Крику й шалові» — уособлення приреченості «аристократії» Півдня). Цим же визначається чимало специфічних рис образотворчої поетики Фолкнера. Улюблений його художній засіб — антитеза: спокій і тривога, галас і тиша, рух і непорушність раз у раз протистоять у творах Фолкиера; контрастні пари людських особистостей, контрастні пари означень (як-от: «рівненькі й незрівнянні», «безборонна і неборонена»), антитетична побудова речень (типу: «не тільки…, а й», «ані… ані»), така стилістична фігура, як оксюморон (образи: «безголосий — крик», «пастор без церкви» тощо) — все це вельми притаманне поляризаційному світобаченню Фолкнера.

Своєрідна суб’єктивність стилю Фолкнера «заражає» читача, робить його немовби співучасником описуваних подій. Досягає цього письменник, між іншим, надзвичайно різноманітними засобами організації мови. Часто-густо порушуючи формально-граматичну правильність фрази, припускаючись видимих алогізмів, він створює ілюзію «першоприсутності» при творенні думки, коли синтаксична й логічна впорядкованість не встигає за динамікою мислення та імпульсивністю емоційних переживань. З другого боку, постійні повтори слів та образів, морфологічних форм і синтаксичних зворотів, паралелізм у структурі окремих речень і цілих абзаців, перевисання речення до речення допомагали Фолкнерові зберігати єдність і неперервність людського досвіду, взятого як процес.

Вій був мало не закоханий у слово — може, точніше б сказати, у красномовство, сплачуючи цим данину давній південській традиції, що йшла не так від місцевої літератури, як від фольклору. Часом це призводило до переборщень: словесні блискітки та риторична орнаментика, неорганічні вкраплення суто книжної лексики, нав’язливі негативні суперлативи (типу: незрівнянний, нездоланний, непроникненний і т. д.), штучна розтягненість розповіді (як от в оповіданні «Гамбіт конем»), бува, віддають несмаком у Фолкнера. Він любив нагромаджувати дієслова-синоніми, справляючи цим враження швидкості руху чи погляду, хоч у надмірі цей засіб ставав манірним; охоче парував синоніми, не маючи наївної втіхи, що знайдене одне слово — оптимальне для даної ситуації, хоч тим самим не раз підривав вагомість обох слів. Але зате Фолкнерове слово ніколи не є нейтральним, безстороннім носієм думки чи почуття.

Фолкнер не знав «остаточної редакції», не знав внутрішньої заспокоєності; повсякчас маючи на оці людину в її невтомній боротьбі зі своєю долею, він ніколи не підмінював руху життя — статикою і думка його не втрачала контакту з реальною дійсністю, а чутливість до складності буття ніколи не притуплювалася. Розкутість та свободу генія він ставив понад бездоганною витонченістю таланту і часто наражав себе на можливу невдачу (і саме за цю рису високо цінував Томаса Вулфа, а Хемінгуеєві закидав надмірну обережність), бо вірив, що іншого «шляху до створення чогось справді вартісного — немає» (слова Фолкнера).

Як на Фолкнера, це занадто полегшений підхід до літератури — вимагати від неї тієї простоти, якої не дає нам саме сучасне життя. Тим-то він і не боявся втратити на час читача, коли захаращував цілі сторінки нетрями непрохідних фраз, коли обтяжував романи символікою та своєрідними часовими зміщеннями, коли невтомно ті самі явища висвітлював у нових ракурсах, — бо був переконаний, що мистецтво сучасної прози неможливе поза якомога повнішим залученням індивідуальних і суспільних причин та зв’язків.

Коли автора «Крику й шалу» запитали, що робити розчарованому читачеві, котрий тричі прочитав його роман і не зрозумів, він відповів: «Прочитати вчетверте». Цю фразу сказано «на публіку», але в ній є глибший сенс: братися до Фолкнера треба з доброю волею, запасшися терпінням і завзяттям не відступити перед «тимчасовими труднощами». Сам виходячи з емоційних, а не інтелектуальних засад у своєму творчому методі, Фолкнер вимагає від читача великого розумового напруження, вимагає активної співтворчості.

Є письменники, які «спускаються вниз» до читача, які подають йому «готовий до вживання» духовний харч, і в творах яких надто мало лишається «простору» для читачевої думки та уяви. Фолкнер задля цього занадто гордий: він воліє, щоб читач піднявся до нього. Доречно тут нагадати думку Вольфганга Борхерта, німецького письменника-антифашиста: «Якщо каменяр Вільгельм Шредер відвідає письменника в мансарді, у нього, можливо, запаморочиться в голові. Це не повинно непокоїти письменника. Пан Шредер мусить звикнути до висоти. Вона піде йому на користь». Вільям Фолкнер саме такий письменник: «на сон грядущий» його не читають. Але ж за ці наші зусилля він винагороджує нас відкриттям того, чого ні з яких наукових студій не спізнати — він дає нам відчути дух і плоть Америки, її характер, її сутність. І Фолкнер вартий наших зусиль ще й іншим: він скріплює нашу віру в те, що людина витримає і витриває всупереч усьому. У промові своїй з нагоди вручення йому Нобелівської премії Фолкнер заявив: «Поетові дано право допомагати людині на тернистому її шляху, нагадувати їй про мужність, честь і гордощі, про милосердя, надію, співчуття і посвяту… Поет не повинен бути лише хронікером людини: голос його мусить бути підоймою, підтримкою, допомогою для неї, щоб вона вижила і перемогла».

Фолкнер уперто намагався сам доходити до всіх істин. Він твердо стояв на грунті свого рідного краю і правду життя відкривав для себе, творчо використовуючи технічні прийоми модерністської літератури XX ст. і щедро послуговуючись здобутками великих реалістів XIX ст. «До кожної проблеми він підходив так, наче вона виникала вперше і вимагала радикально нового розв’язання. Щодо цього він зберігав якусь невинність мислення, стан розуму та серця, характерний для молодшого сина в народних казках. Старші брати завжди вважають молодшого безнадійним простаком, що не розуміє світу, а він завжди чинить так, як треба, саме завдяки цій своїй простоті» (М. Каулі). Фолкнера не зломило нерозуміння, насмішки й опір обивательської провінційної Америки, в оточенні якої він жив і творив, бо ідеї його виходили кінець кінцем з упертого «глибокого закоріненого народного ідеалу. В його голосі чути Америку, до якої можна ставитись не однаково, але в якій не помилишся і, зустрівшися, знатимеш,