Крадії та інші твори - Вільям Фолкнер

хутко звернувся до дідуся. — Ми ж знали не гірше за вас, що автомобілеві нічого не станеться, — бодай поки ми скінчимо. Може, років за тридцять, за сорок можна буде стати в Джефферсоні десь на перехресті й до захід сонця налічити десяток автомобілів, але тепер ще ні. Може, тоді й не штука буде вкрасти автомобіля і знайти покупця на нього, котрий не морочив би вам голови, як, та хто, та звідки. Але тепер то ще ні. Тож чоловікові з таким виглядом, як у нього (я його ніколи не бачив), роз’їжджати автомобілем з надією спродати його швидко й потай було б не легше, як і спробувати продати слона швидко й потай. Вам же не становило ніякого клопоту знайти, де він, та відібрати його, тільки-но ви з містером Ван-Тоском за це взялися, еге ж?

— Кажи далі, — мовив дідусь.

Нед так і зробив.

— Тоді той білий чоловік запитав би: який автомобіль? І Бобо дав би мені відповісти. А тоді той білий чоловік, може, запитав би, до чого тут я. Бобо тоді сказав би йому, що мені треба цього коня, бо я вже домовився про перегони у вівторок, і що коли той білий чоловік хоче, він може також туди поїхати й виграти в три й чотири рази більше, ніж той борг у сто тридцять доларів, і тоді він може собі не морочитися з автомобілем, як йому не треба. Бо ж він, певно, такий чоловік, що бував у бувальцях і знав, що легко спродати, а з чим буде рахуба, коли так його заскочать. Отак ми думали зробити, якби ви не приїхали й не зіпсували все: хай би той білий чоловік подивився на перший забіг, просто так, не закладаючись, на що б він, мабуть, пристав; він побачив би, що Вихор програв, як і попередні рази, про що той білий чоловік доти б уже довідався; тоді ми б сказали: «Нічого, ось лише почекайте другого забігу», — і поставили б коня проти автомобіля, не потребуючи йому нагадувати, що коли Вихор цим разом програє, кінь теж стане його власністю. — Вони — дідусь, полковник Лінскомб і містер Ван-Тоск— подивились на Неда. — А тоді ви приїхали й зіпсували все, — докінчив Нед.

— Ага, — промовив містер Ван-Тоск. — Отже, все це, щоб порятувати Бобо. А якби ти не примусив Гнідаша бігти і його теж програв? Як тоді з Бобо?

— Я примусив його. Ви ж бачили.

— Так то так, але от припустімо, що ти не зміг би? Що тоді?

— То вже був би клопіт Бобо, — відказав Нед. — Це ж не я нараяв йому змінити бавовнярську ферму в Міссісіпі на картярство й різні фиглі в Мемфісі.

— Але ж, здається, містер Пріст сказав, що він твій брат у перших, — зауважив містер Ван-Тоск.

— Кожен має в рідні такого, хто не багатший розумом за Бобо.

— Мг, — промовив містер Ван-Тоск.

— Випиймо пуншу, — жваво сказав полковник Лінскомб. Він підвівся, приготував напій і подав кожному. — Ти теж, — звернувся він до Неда.

Нед простягнув склянку, і полковник Лінскомб її наповнив. Коли цього разу Нед поставив свою склянку на поличку каміна, не пригубивши її, ніхто не сказав нічого.

— Так, — промовив містер Ван-Тоск. А тоді: — Ну що ж, Прісте, — ви повернули собі автомобіль, а я коня. І, може, той пройдисвіт набрався досить страху, щоб бодай моїй стайничій челяді дати спокій. — Усі сиділи мовчки. — А що мені робити з Бобо? — Усі й далі мовчали. — Це я тебе питаю, — звернувся містер Ван-Тоск до Неда.

— Залишити його в себе, — відповів Нед. — Наших людей — в усякому разі, підлітків і хлопців — не легко переконати…

— Наших — це тільки негрів? — спитав містер Ван-Тоск.

— Може, він має на увазі Маккаслінів, — зауважив полковник Лінскомб.

— Авжеж, — погодився Нед. — І Маккаслінів, і негрів — і ті й ті такі, що спілкування з чужими їм тільки шкодить. Зараз саме я кажу про молодих хлопців, хай навіть цей один і чорний Маккаслін. Може, вони недочувають трохи. Та хоч би там як, а їм треба самим на собі спізнати, що шахрайство не виплачується. Може, Бобо вже спізнав це. І хіба вам це не легше буде, аніж призвичаювати когось нового?

— Так, — промовив містер Ван-Тоск. Усі сиділи мовчки. — Так, — промовив ще раз містер Ван-Тоск. — Отож мені лишається або купити Неда, або продати вам Гнідаша. — Усі й далі мовчали. — Зможеш ти примусити його ще раз бігти, Неде?

— Того разу я примусив його бігти, — відповів Нед.

— Я кажу: ще раз. — Усі сиділи мовчки. — Прісте, — звернувся містер Ван-Тоск, — ви вірите, що він зможе зробити це ще раз?

— Вірю, — відповів дідусь.

— Наскільки ви в це вірите?

Усі й далі мовчали.

— Ви звертаєтесь до мене, як до банкіра чи як до кого? — спитав дідусь.

— Припустімо, як до звичайного й нормального поселенця північно-західного Міссісіпі, що проводить свій цілком звичайний і нормальний, від бога даний і законом бережений відпочинок серед достатків південно-західного Теннессі, — відповів полковник Лінскомб.

— Гаразд, — мовив містер Ван-Тоск. — Я ставлю Гнідаша проти Недового секрету, один забіг в одну милю. Якщо Нед примусить Гнідаша побити того чорного коня Лінскомба, я дізнаюся про секрет, а Гнідаша віддаю вам. Якщо Гнідаш прогрáє, мені не треба вашого секрету, а ви берете або залишаєте Гнідаша за п'ятсот доларів…

— Себто якщо Гнідаш програє, я можу забрати його за п’ятсот доларів або ж заплатити вам п’ятсот доларів і його не брати? — уточнив дідусь.

— Саме так, — підтвердив містер Ван-Тоск. — А щоб була вам нагода застрахуватись, я ставлю два долари проти одного, що Нед цим разом не примусить його бігти.

Усі й далі мовчали.

— Отож хоч би й що там, а я мушу цього коня або виграти, або купити, — сказав дідусь.

— Хіба ж ви не були молодий, Прісте? — промовив містер Ван-Тоск. — Зважте лиш на одну річ: ви тут серед друзів. Спробуйте бодай часину не бути банкіром. Спробуйте.

Усі й далі мовчали.

— Двісті п’ятдесят, — сказав дідусь.

— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.

— Триста п’ятдесят, — сказав дідусь.

— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.

— Чотириста з чвертю, — сказав дідусь.

— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.

— Чотириста п’ятдесят, — сказав дідусь.

— Чотириста дев’яносто п’ять, — відказав містер Ван-Тоск.

— Згода, — сказав дідусь.

— Згода, — відказав містер Ван-Тоск.

Отож-бо вчетверте ми з Маквіллі сиділи верхи — він на Акроні, а я на Вихрові (тобто на Гнідашеві), — стримуючи їх, пручливих і норовистих, поза напнутим тендітним мотузком. Маквіллі тепер зовсім до мене не озивався; він був наляканий і розлючений, ошелешений і затятий;