Королева Марго - Олександр Дюма
З цими словами вмираючий витяг спід своєї подушки пергамент.
— Візьми, — сказав він Генріху.
Генріх перебіг лист, стверджений королівською печаткою.
— Мені регентство, сір! — сказав він, бліднучи від радості.
— Так, тобі регентство, поки вернеться герцог д’Анжу, а що він, певніш усього, зовсім не вернеться, папір цей дає тобі не регентство, а трон.
— Трон, мені? — промурмотів Генріх.
— Так, — сказав Карл, — тобі, єдиному, хто гідний і, головне, здатний правити цими розпутними франтами, цими пропащими дівицями, що живуть кров’ю й сльозами. Мій брат д’Алансон зрадник, зрадником він буде проти всякого. Залиши його у вежі, куди я посадив його. Мати моя схоче вбити тебе, вишли її у вигнання. Брат мій д’Анжу через три, чотири місяці, через рік, може, покине Варшаву і з’явиться сперечатися з тобою за владу, — відповідай йому папською грамотою. Я влаштував цю справу через мого посла, герцога де Невера, і ти незабаром одержиш цю грамоту.
— Королю мій!
— Бійся одного тільки, Генріх, — громадянської війни. Але ти уникнеш її, коли залишишся католиком, бо гугенотська партія може існувати тільки при умові, що ти стоятимеш на чолі її, і пан де Конде не має сили боротися з тобою. Франція — країна рівнин, Генріх, — отже католицька країна. Король французький повинен бути королем католиків, а не гугенотів, бо король французький повинен бути королем більшості. Кажуть, ніби я почуваю каяття з приводу Варфоломіївської ночі. Сумніви — це правда; каяття — ні. Кажуть, ніби з усіх пор мого тіла випливає кров гугенотів. Я знаю, що це випливає: мишак, а не кров.
— О, сір, що ви кажете?
— Нічого. Якщо за мою смерть може бути помста, Анріо, помста має йти від одного лише бога. Говорімо про це більше для того, щоб передбачити події, що з’являться в наслідок її. Лишаю тобі в спадщину добрий парламент, випробувану армію. Спирайся на парламент і на армію в боротьбі з єдиним твоїм ворогом: матір’ю моєю і герцогом д’Алансоном.
В цю хвилину у вестибюлі почувся глухий стук зброї і військова команда.
— Я загинув, — прошепотів Генріх.
— Ти боїшся, ти вагаєшся, — занепокоєно сказав Карл.
— Я, сір! — відповів Генріх. — Ні, я не боюсь, я не вагаюсь, я приймаю.
Карл стиснув йому руку. В цю хвилину підійшла до нього мамка з питвом, яке готувала в сусідній кімнаті, не догадуючись, що за три кроки від неї вирішувалась доля Франції. Король сказав:
— Поклич матір, мамко, і скажи покликати пана д’Алансона.
XXXIV. Король умер, хай живе король!
Катерина і герцог д’Алансон, посинівши від жаху, тремтячи від люті, увійшли через кілька хвилин. Як здогадався Генріх, Катерина знала все і коротко переказала Франсуа. Вони ступили кілька кроків і зупинились, чекаючи, що буде.
Генріх стояв у головах постелі Карла.
Король оголосив свою волю.
— Пані, — сказав він матері, — коли б я мав сина, ви були б регенткою, або коли б не було вас, регентом був би король польський, або ж, коли б, нарешті, не було короля польського, регентом був би брат мій Франсуа. Та я не маю сина, і по смерті моїй трон належить братові моєму д’Анжу, якого немає тут. Того чи іншого дня він з’явиться вимагати трон, і я не хочу, щоб він знайшов на своєму місці людину, що могла б, маючи майже рівні з ним права, змагатися з ним і тим втягла б королівство в війну за трон. От через що, пані, я не беру вас регенткою, бо вам довелося б вибирати між двома вашими синами, а це було б важко для вашого материнського серця. От через що не вибрав я й мого брата Франсуа, бо брат мій Франсуа міг би сказати старшому своєму братові: „Ви мали трон, нащо ж ви його покинули?“ Ні, я вибираю регента, який міг би взяти корону на збереження і зберіг би її під своєю рукою, а не на своїй голові. Цей регент, — вітайте його, пані, вітайте його, брате, — цей регент — король Наварський!
І сповненим величі рухом руки сам привітав Генріха.
Катерина і д’Алансон зробили рух, що був чимсь середнім між нервовим здриганням і поклоном.
— Візьміть, пане регент, — сказав Карл королю Наварському, — цей пергамент, що надає вам, до повороту короля польського, командування арміями, ключі від державної скарбниці, права й владу короля.
Катерина жерла Генріха очима, Франсуа був такий схвильований, що ледве міг держатись на ногах, але і його безсилість і твердість Катерини не надали Генріхові певності, а, навпаки, показали йому, що він стоїть перед загрозою небезпеки.
Проте, Генріх зробив страшне зусилля і, перемагаючи всі свої побоювання, узяв сувій з рук короля і потім, випроставшись на весь зріст, подивився на Катерину і Франсуа поглядом, що мав сказати:
— Стережіться, я ваш володар.
Катерина зрозуміла цей погляд.
— Ні, ні, ніколи, — сказала вона, — ніколи рід мій не схилить голови перед іноземним родом, ніколи Бурбон не буде королем Франції, аж поки зостанеться хоч один Валуа.
— Мамо, мамо, — скрикнув Карл IX, підводячись на постелі з закривавленими простирадлами, страшніший, ніж будь-коли, — стережіться, я ще король: не довго, я це знаю, але не багато часу треба й на те, щоб дати наказ, не багато часу треба, щоб покарати убивців та отруйників.
— Ну, що ж, дайте наказ, якщо посмієте. А я піду дам свої. Ходім, Франсуа, ходім.
І поквапно вийшла, тягнучи за собою герцога д’Алансона.
— Нансей, — крикнув Карл. — Нансей, сюди, сюди! Я наказую, я так бажаю, Нансей, арештуйте матір, арештуйте брата, арештуйте...
Карл захлинувся кров’ю, що перервала його слова в ту хвилину, коли капітан гвардії відчинив двері, і король, задихаючись, скотився на постіль.
Нансей почув тільки своє ім’я; накази, вимовлені після того не таким виразним голосом, загубились в просторі.
— Стережіть двері, — сказав Генріх, — і не дозволяйте нікому входити.
Нансей уклонився і вийшов.
Генріх перевів погляд на це бездушне тіло, яке можна було б прийняти за труп, коли б легке зітхання не хвилювало піняву бахрому навколо його уст.
Він довго дивився, потім сказав, звертаючись сам до себе:
— От вирішальна хвилина, — сказав він, —
