Королева Марго - Олександр Дюма

Генріх шукав серед цікавих, що збіглися на шум, хоч якесь знайоме обличчя, і раптом скрикнув від радості.

Він упізнав метра Ла Гюр’єра.

Уся ця подія відбувалась коло Трагуарського хреста, тобто напроти вулиці Арбр-Сек, і наш давній знайомий, що мав з природи похмуру вдачу, а по смерті де Ла Моля й Коконна, улюблених своїх гостей, ще більше вдався в смуток, прибіг на шум, залишивши свої печі та каструлі саме в ту хвилину, коли готував вечерю королю Наварському.

— Любий Ла Гюр’єр, доручаю вам де Муї, хоча й боюсь, що з ним усе покінчено. Занесіть його до себе, і якщо він буде ще живий, не жалкуйте нічого, ось вам гаманець. А того залишіть у рівчаку, хай він згниє, як пес.

— А ви? — сказав Ла Гюр’єр.

— Я маю ще попрощатись. Біжу і за десять хвилин буду у вас. Держіть коней напоготові.

І Генріх справді побіг в напрямі до маленького будиночка коло Круа-де-Пті-Шан, але, вибігши на вулицю де Гренелль, зупинився від жаху.

Під дверима зібрався величезний натовп.

— Що в домі? — спитав Генріх. — Що сталось?

— О, — відповів той, до кого він звернувся, — велике нещастя, пане. Оце тільки чоловік заколов молоду вродливу жінку кинджалом, бо хтось прислав йому записку, що вона тут з коханцем.

— Що з чоловіком? — скрикнув Генріх.

— Утік.

— Аз жінкою?

— Вона там.

— Мертва?

— Ні ще, та, дяка богу, близька до смерті.

— О, — скрикнув Генріх, — я проклятий!

І кинувся в дім.

У кімнаті було повно народу, що товпився навколо ліжка, де лежала бідолашна Шарлотта, пронизана двома ударами кинджала.

Чоловік її, що два роки затаював свої ревнощі до Генріха, скористувався з нагоди помститись.

— Шарлотта! Шарлотта! — скрикнув Генріх, розштовхуючи натовп і падаючи навколішки перед ліжком.

Шарлотта розплющила свої прекрасні очі, повиті вже сутінком смерті. У неї вирвався крик, від якого з двох її ран полилася кров; вона зробила зусилля підвестись.

— О, я знала, — сказала вона, — що не вмру, не побачивши його.

І справді, ніби чекаючи тільки цієї хвилини, щоб віддати Генріху свою душу, що так його кохала, — вона притулила уста до чола короля Наварського, прошептала востаннє: „люблю тебе“ і бездиханна впала.

Генріх не міг залишатись далі, щоб не загинути. Він витяг кинджал, відрізав пасмо її прекрасного білявого волосся, що його так часто розпускав, дивуючись, яке воно довге, і вийшов, ридаючи, серед ридань присутніх, що й не догадувались, над яким глибоким нещастям ллються їх сльози.

— Друг, кохання, — скрикнув Генріх з розпачем, — все мене кидає, все я втрачаю відразу!

— Так, сір, — тихо мовив йому чоловік, віддаляючись від юрби цікавих, що стовпились коло будиночка, — але вам залишається трон.

— Рене! — крикнув Генріх.

— Так, сір, Рене, що не спить за вас: той негідник, умираючи, назвав вас. Відомо, що ви в Парижі. Стрільці вас шукають. Тікайте, тікайте!

— І ти кажеш, Рене, що я, утікач, буду королем.

— Подивіться, сір, — сказав флорентієць, показуючи королю на зорю, що виходила, сяючи, з темної хмари, — не я кажу — вона каже.

Генріх зітхнув і зник у темряві.