Королева Марго - Олександр Дюма

— Будьте спокійні, моя люба, — сказав беарнець, — за нас не сплять три шпаги.

— Трьох, сір, дуже мало.

— Досить, коли шпаги ці звуться де Муї, Сокур і Бартелемі.

— Отже де Муї з вами в Парижі?

— Атож.

— Він зважився вернутись до столиці? У нього, як у вас, є тут яка-небудь жінка, що втратила розум по ньому?

— Ні, але в нього тут є ворог, якого він заприсягся вбити. Ненависть, люба моя, може призводити до таких самих дурощів, як і кохання.

— Дякую, сір.

— О, — сказав Генріх, — я кажу це не про теперішні дурощі, а про минулі й майбутні. Але покиньмо сперечання, не треба гаяти часу.

— Отже, ви все таки їдете?

— Цієї ночі.

— Ви покінчили справи, заради яких прибули в Париж?

— Я прибув тільки заради вас.

— Гасконець!

— Чорти б його взяли! Я кажу правду, люба моя! Але облишмо ці спомини: мені залишається бути щасливим ще дві чи три години, а потім — розлука навіки.

— Ах, сір, — сказала пані де Сов, — тільки кохання моє вічне!

Генріх сказав щойно, що немає часу сперечатись, і не сперечався, він повірив або, як скептик, удав, ніби вірить.

Тим часом де Муї з двома товаришами, як сказав король Наварський, ховались поблизу дому.

Між ними була умова, що Генріх вийде з маленького домка не о третій годині, а опівночі, вони проведуть, як учора, пані де Сов до Лувра і звідти підуть на вулицю Серізе, де жив Морвель.

Тільки минулого дня де Муї, нарешті, довідався напевне, де живе його ворог.

Вони пробули там близько години, аж раптом побачили, що якийсь чоловік, у супроводі ще якихось п’ятьох, підійшов до дверей маленького будинка, і перепробував, один по одному, кілька ключів.

Побачивши це, де Муї, що ховався за виступом сусідніх дверей, за одним скоком опинився біля того чоловіка і вхопив його за руку.

— Пождіть, — сказав він, — сюди не можна.

Невідомий відскочив назад, і при цьому впав його капелюх.

— Де Муї де Сен-Фаль! — скрикнув він.

— Морвель! — ревнув гугенот, витягаючи шпагу. — Я шукав тебе, а ти сам прийшов до мене! Дякую!

Проте, він і в гніві не забув про Генріха і, повернувшись до вікна, свиснув, як свистять беарнські пастухи.

— Цього досить, — сказав він Сокурові. — А тепер — іди сюди, убивця!

І кинувся до Морвеля.

Той встиг витягти зза пояса пістолет.

— А, на цей раз, — сказав королівський убивця, націлюючись в молодого чоловіка, — ти, гадаю, будеш убитий.

І вистрелив. Але де Муї відскочив вправо, і куля пролетіла, не зачепивши його.

— Тепер моя черга, — скрикнув молодий чоловік.

І завдав Морвелю такого жорстокого удару шпагою, що хоч і влучив у його шкіряний пояс, але вістря пробило його і врізалось у тіло.

Убивця від страшного болю так дико закричав, що сбіри, які супроводили його, подумавши, що він вражений на смерть, злякано кинулись бігти до вулиці Сент-Оноре.

Морвель був не з відважних. Побачивши, що товариші покинули його, і маючи такого противника, як де Муї, він спробував був теж урятуватись втечею і побіг слідом за ними з криком: „рятуйте!“

Де Муї, Сокур і Бартелемі в запалі кинулись за ним. Коли вони вбігли у вулицю де Гренелль, щоб перейняти Морвеля, відчинилось вікно, і з першого поверху виплигнув на землю, ще мокру від недавнього дощу, чоловік.

Це був Генріх.

Свист де Муї попередив його про небезпеку, а пістолетний постріл показав, що небезпека серйозна, і він кинувся на поміч друзям.

Запальний, дужий, він помчав слідом за ними з шпагою в руці.

Від застави де Сержан чути було крик, і він побіг туди. Це кричав Морвель, який, почуваючи, що де Муї наздоганяє його, знову кликав на порятунок своїх людей, що від страху розбіглися.

Йому лишалось повернутись, щоб не дістати удару ззаду.

Морвель повернувся, зустрів шпагу свого противника і майже враз завдав йому такого удару, що пробив пояс. Але де Муї зараз же дав відсіч.

Шпага знову встромилася в тіло, куди встромилась і вперше, і подвійний струмінь крові ринув із подвійної рани.

— Ловко! — крикнув Генріх, підбігаючи. — Ану знов, де Муї!

Де Муї не треба було підбадьорювати.

Він знову напав на Морвеля, але той не чекав.

Притуливши ліву руку до рани, він пустився в одчайдушну втечу.

— Бий його! Бий! — кричав король. — Солдати його вже зупинились, а відчай страхополохів не вартий нічого для відважних.

Морвель, в якого легені мало не розривались, дихання свистіло і за кожним віддихом виступав холодний піт, раптом упав від знесилення, але зараз же підвівся і, повернувшись на одному коліні, направив вістря своєї шпаги на де Муї.

— Друзі! Друзі! — кричав Морвель. — Їх тільки двоє. Стріляйте, стріляйте!

Справді, Сокур і Бартелемі заблукались в погоні за двома сбірами, що повернули, у вулицю де Пулі, і король з де Муї зостались удвох перед чотирма ворогами.

— Стріляй! — кричав Морвель, і один солдат справді наготував рушницю.

— Так, але попереду, — сказав де Муї, — умри ти, зрадник, умри, негідник, умри, як убивця.

І, вхопивши однією рукою занесену шпагу де Морвеля, другою встромив свою шпагу згори вниз у груди своєму ворогові з такою силою, що прибив його до землі.

— Бережись! Бережись! — крикнув Генріх.

Де Муї скочив назад, залишивши свою шпагу в тілі Морвеля, бо один із солдатів націлився, щоб убити його.

В ту ж мить Генріх проткнув своєю шпагою солдата, і той з криком упав коло Морвеля.

Двоє інших пустились тікати.

— Сюди, де Муї, сюди! — крикнув Генріх. — Не гаймо й хвилини; якщо нас пізнали, нам кінець.

— Чекайте, сір, — а моя шпага? Думаєте, я залишу її в тілі цього негідника?

Він підійшов до Морвеля, що лежав нерухомо; але в ту мить, коли де Муї доторкнувся до ручки шпаги, що зосталась в тілі Морвеля, той ухопив набиту рушницю, яку впустив з рук убитий солдат, і вистрелив у груди де Муї.

Молодий чоловік упав, навіть не крикнувши: він був убитий на смерть.

Генріх кинувся до Морвеля, але той уже впав, і шпага проткнула тільки його труп.

Треба було тікати. Шум побоїща зібрав цілу