Королева Марго - Олександр Дюма
Справді, пан де Нансей, капітан гвардії, вийшов на балкон королівської опочивальні.
Усі очі звернулись на нього. Він переломив трость на дві половини і, витягши руку, держучи в кожній руці по шматку трості, прокричав тричі:
— Король Карл IX умер! Король Карл IX умер! Король Карл IX умер!
І кинув обидва шматки на підлогу.
— Хай живе король Генріх III! — крикнула тоді Катерина, хрестячись з побожною вдячністю. — Хай живе король Генріх III!
Усі, за винятком герцога Франсуа, крикнули те саме.
— Ах, вона одурила мене! — сказав він, вчіпляючись у груди нігтями.
— Я перемогла його! — скрикнула Катерина. — Цей ненависний беарнець не буде королем!
Епілог
Минув рік від смерті короля Карла IX і вступу на престол його наступника.
Король Генріх III, що царював щасливо з ласки бога і матері своєї Катерини, вирядився на процесію в честь матері божої Клерійської.
Вирядився він пішки з королевою-дружиною і двором.
Ніщо не перешкоджало королю Генріху III в цій його невеликій розвазі. Ніякий серйозний клопіт не турбував його. Король Наварський був у Наваррі, де так давно хотів бути, і, казали, дуже захоплювався вродливою дівчиною, Монморансі з походження, яку називав la Fosseuse[132]. Маргарита жила з ним, сумна й похмура, і тільки в прекрасних своїх горах знаходила якщо не забуття, то хоч полегшення в двох великих скорботах життя: розлученні й смерті.
Париж був спокійний, і королева-мати, що була справжньою регенткою з того часу, як син її Генріх став королем, перебувала то в Луврі, то в Суассоні, в палаці, який був розташований на тому місці, де тепер хлібний ринок, і від якого залишилася досі тільки одна чудова колона.
Раз увечері вона була зайнята вивчанням небесних світил разом з Рене, про маленькі зради якого нічого не знала і який вернув собі її ласку брехливим свідченням в справі Коконна і Ла Моля, — аж раптом їй доповіли, що в молільні дожидає якийсь чоловік, що має повідомити її про дуже важливі речі.
Вона хапливо зійшла вниз і побачили сіра де Морвеля.
— Віч тут, — скрикнув колишній капітан петардників, не давши Катерині часу звернутись до нього з запитанням, як це годилося б відповідно до етикету.
— Хто він? — спитала Катерина.
— Хто ж, пані, як не король Наварський?
— Тут! — сказала Катерина. — Тут... він... Генріх... що ж хоче робити цей безумець?
— Коли вірити видимості, — побачитись з пані де Сов, та й годі. Коли ж зважити ймовірність, — улаштовувати змови проти короля.
— Як же ви довідались, що він тут?
— Учора я побачив, що він зайшов до одного дому, і за хвилину до нього з’явилась пані де Сов.
— Ви певні, що це він?
— Я дожидався, поки він вийде, тобто добру частину ночі. О третій годині коханці вирядились знов у дорогу. Король провів пані де Сов аж до Луврських воріт; там, завдяки, певне, тому, що воротар держить їх руку, вона зайшла в Лувр без жодних перешкод, а король вернувся назад, наспівуючи пісеньку, і таким безтурботним кроком, ніби був у своїх горах.
— Куди ж він пішов?
— На вулицю Арбр-Сек, в готель „À la Belle-Étoile“, до того самого господаря, у якого жили ті двоє чаклунів, що їх ваша величність звеліли торік стратити.
— Чому ви не з’явились доповісти про це зараз?
— Бо я не був зовсім певен у тому.
— А тепер?
— Тепер я певен.
— Ти бачив його?
— Цілком ясно. Я засів напроти, у винній крамниці, і бачив, як він зайшов у той самий будинок, що й напередодні. А що пані де Сов спізнилась, він мав необережність визирнути у вікно першого поверху, і на цей раз у мене не залишилось жодного сумніву. До того ж, через хвилину пані де Сов знову з’явилась до нього.
— І ти гадаєш, що вони зостануться там, як і минулої ночі, до трьох годин?
— Певніш усього.
— Де той будинок?
— Коло Круа-де-Пті-Шан, в напрямі до Сент-Оноре.
— Добре, — сказала Катерина. — Пан де Сов не знає вашого писання?
— Ні.
— Сядьте й пишіть.
Морвель сів і взяв перо.
— Я готовий, пані, — сказав він.
Катерина продиктувала:
„В той час, як барон де Сов відбуває свою службу в Луврі, баронеса перебуває з одним франтом з його друзів у будинку коло Круа-де-Пті-Шан, в напрямі до Сент-Оноре. Барон де Сов пізнає будинок по червоному хресту на стіні“.
— Що далі? — спитав Морвель.
— Зробіть копію з цього листа, — сказала Катерина.
Морвель без вагання виконав наказ.
— Тепер, — сказала королева, — відішліть яким-небудь метким чоловічком один з цих листів барону де Сов, а другий лист хай він кине десь у луврському коридорі.
— Не розумію, — сказав Морвель.
Катерина знизала плечима.
— Ви не розумієте, що чоловік, одержавши такого листа, розсердиться?
— Але, пані, здається, за часів, коли король Наварський жив у Луврі, він не сердився.
— Той, хто попускає королю, може не попустити простому франтові. До того ж, якщо він не розсердиться, за нього розсердитесь ви.
— Я?
— Атож. Ви берете четверо або, коли треба, шестеро чоловік, вбираєтесь у маски, вдираєтесь у двері, ніби послані бароном, застаєте коханців під час побачення і вбиваєте в ім’я короля. Другого дня загублений у луврському коридорі лист, знайдений якоюсь доброю душею, що пускає його по руках, доводить, що це була помста чоловіка. Тільки випадково той франт виявився королем Наварським, аде хто б міг здогадатись про це, коли всі думають, що він в По?
Морвель здивовано глянув на Катерину, уклонився й вийшов.
В той час, як Морвель виходив з Суассонського палацу, пані де Сов увіходила до маленького будиночка коло Круа-де-Пті-Шан.
Генріх дожидався її коло напіввідчинених дверей.
Загледівши її на сходах, він спитав у неї:
— За вами ніхто не слідкував?
— Ні, — сказала Шарлотта, — принаймні, наскільки я знаю.
— А мені здається, що за мною слідкували, — сказав Генріх, — не тільки минулої ночі, а й сьогодні ввечері.
— Ой, боже мій, — сказала Шарлотта, — ви лякаєте мене, сірі Коли б пам’ять про добру приятельку
