Королева Марго - Олександр Дюма

В ту саму хвилину завіса алькова піднялася, бліде обличчя з’явилося зза неї, і серед мертвої тиші, що панувала в королівській опочивальні, почувся голос:

— Живіть, — мовив голос.

— Рене! — скрикнув Генріх.

— Так, сір.

— Отже твоє пророкування було неправдиве: я не буду королем? — скрикнув Генріх.

— Будете, сір, але ще не настав час.

— З чого ти знаєш? Скажи, я хочу знати, чи вірити тобі.

— Слухайте.

— Слухаю.

— Нахиліться.

Генріх нахилився над тілом Карла. Рене нагнувся з свого боку. Їх розділяла сама лише ширина ліжка, і відстань між ними стала ще менша, коли вони нахилились. Між ними лежало безмовне й нерухоме тіло вмираючого короля.

— Слухайте, — сказав Рене, — мене сховала тут королева-мати, щоб погубити вас, але я волію служити вам, бо вірю в ваш гороскоп; служачи вам, я знаходжу в тому, що роблю, користь і для тіла і для душі моє!.

— Це теж звеліла тобі сказати мені королева-мати? — спитав Генріх, повний підозри й турботи.

— Ні, — сказав Рене. — Але вислухайте таємницю.

І він нахилився ще більше. Генріх зробив те саме, так що голови їх майже стикались.

Ця розмова двох людей, що схилились над тілом вмираючого короля, мала в собі щось таке похмуре, що волосся на голові в забобонного флорентійця стало диба і холодний піт виступив на обличчі Генріха.

— Вислухайте, — провадив Рене, — вислухайте таємницю, яку знаю лише я один і яку я відкрию вам, якщо ви дасте мені присягу над цим вмираючим простити мені смерть вашої матері.

— Я це обіцяв уже вам, — сказав Генріх, обличчя якого спохмурніло.

— Обіцяли, та не заприсяглися, — сказав Рене, роблячи рух назад.

— Присягаюся в тому, — сказав Генріх, простягаючи праву руку над тілом короля.

— От що, сір, — сказав хапливо флорентієць, — король польський прибуває!

— Ні, — сказав Генріх, — король Карл перейняв кур’єра.

— Король Карл перейняв тільки одного по дорозі до Шато-Тьєррі; але королева-мати, передбачаючи це, послала трьох кур’єрів трьома дорогами.

— О, лихо мені! — сказав Генріх.

— Сьогодні вранці з Варшави прибув гонець. Король виїхав слідом за ним, і ніхто не перешкодив йому, бо у Варшаві ще не знали про недугу короля. Гонець випередив Генріха д’Анжу лише на кілька годин.

— О, коли б у мене був тиждень! — сказав Генріх.

— Так, але у вас лишається тільки вісім годин. Чули ви брязкіт наготовлюваної зброї?

— Так.

— Цю зброю готують проти вас. Вони прийдуть вбити вас тут, в королівській опочивальні.

— Король не вмер ще.

Рене пильно подивився на Карла.

— Через десять хвилин його не стане. Вам залишається жити десять хвилин, може й менше.

— То що робити?

— Тікати, не гаючи й хвилини, не тратячи й секунди.

— Але яким ходом? Якщо вони чекають в передпокої, вони вб’ють мене, коли я виходитиму.

— Слухайте: я всім ризикую для вас, не забудьте.

— Будь певен.

— Ідіть за мною потайним ходом, я виведу вас до потайних дверей. Потім, щоб дати вам час, я піду до вашої тещі й скажу, що ви виходите. Подумають, що ви самі знайшли потайний хід і скористалися ним, щоб втекти. Ідіть же, йдіть.

Генріх нахилився над Карлом і поцілував його в чоло.

— Прощай, брате мій, — сказав він, — я не забуду ніколи, що останнім бажанням твоїм було бачити мене наслідником. Я не забуду, що останньою твоєю волею було зробити мене королем. Умри в мирі. В ім’я наших братів прощаю тобі пролиту кров.

— Швидше! Швидше! — сказав Рене. — Він приходить до свідомості, тікайте, поки він не розплющив очей, тікайте.

— Мамко, — прошепотів Карл, — мамко!

Генріх ухопив у головах Карла шпагу, непотрібну віднині вмираючому, сховав пергамент, що давав йому регентство, поцілував в останній раз Карла в чоло, обійшов ліжко кругом і скочив у потайний хід, що зачинився за ним ззаду.

— Мамко! — крикнув король дужчим голосом. — Мамко!

Добра жінка прибігла.

— Що тобі, мій Шарло? — спитала вона.

— Мамко, — сказав король з розплющеними повіками й розширеними в страшній нерухомості смерті очима, — певне, щось трапилось, поки я спав: я бачу ясний світ, бачу господа-бога нашого; я бачу господа Ісуса, бачу благословенну діву Марію. Вони молять, вони благають його за мене. Господь всесильний прощає мене... кличе мене... Боже мій! боже мій! Прийми мене в милосерді твоєму... Боже мій! забудь, що я був королем, бо я йду до тебе без скіпетра й корони... Боже мій! забудь злочинства короля і пам’ятай тільки страждання людини... Боже мій, ось я!

І Карл, промовляючи ці слова, все більше й більше підводився, ніби йшов уперед на голос, що кликав його, і, вимовивши останні слова, випустив дух і впав нерухомий і холодний на руки мамки.

В той самий час, коли солдати, з наказу Катерини, йшли до всім відомого виходу, куди мав вийти Генріх, Рене вів його потайним ходом до потайних дверей.

Там Генріх скочив на коня, що дожидався його, і погнав до того місця, де він мав зустрітись з де Муї.

Почувши стукіт копит, що раптом залунав по гомінкому бруку, кілька вартових повернулися з криками:

— Він тікає! Він тікає!

— Хто? — крикнула королева-мати, підходячи до вікна.

— Король Генріх, король Наварський, — кричали вартові.

— Стріляй, — сказала Катерина, — стріляй в нього!

Вартові націлились, але Генріх був уже далеко.

— Він утік, — скрикнула королева-мати, — отже він переможений.

— Він утік, — пробурмотів герцог д’Алансон, — отже я король.

Але в ту ж хвилину, коли Франсуа з матір’ю ще стояли коло вікна, звідний міст загуркотів під кінськими копитами, і молодий чоловік, з брязкотом зброї та грюкотом, в галоп примчав у двір з капелюхом у руці, кричачи: „Франція!“; його супроводило четверо дворян, вкритих, як і він, потом, порохом і кінською піною.

— Сину мій! — крикнула Катерина, простягаючи у вікно обидві руки.

— Мамо! — відповів молодий чоловік, зіскакуючи з коня.

— Брат мій д’Анжу! — скрикнув з жахом Франсуа, кидаючись назад.

— Чи не пізно? — спитався Генріх д’Анжу у матері.

— Ні, навпаки, саме в час, і коли б сам бог вів тебе за