Королева Марго - Олександр Дюма

— Я сказав — мого брата, пані, — зауважив Карл.

Очі Катерини розширились, як очі тигриці, коли, вона відчуває гнів. Але Карл владно простягнув руку.

— Я хочу говорити з братом моїм Генріхом, — сказав він. — Тільки Генріх — брат мені; не той, що там десь королює, а той, що сидить тут в ув’язненні. Генріх знатиме мою останню волю.

— А я, — скрикнула флорентійка з незвичною перед страшною волею її сина сміливістю, настільки ненависть до беарнця примусила її забути звичайне своє вдавання, — якщо ви справді при смерті, як говорите, невже гадаєте ви, що я поступлюся комусь, надто ж іноземцеві, правом бути при останніх ваших хвилинах, що належать мені, як королеві, як матері?

— Пані, — сказав Карл, — я ще король, я повеліваю, пані: я сказав вам, що хочу говорити з братом моїм Генріхом, а ви не кличете мого капітана?.. Тисяча чортів, попереджаю, що у мене ще стане сили самому піти по нього.

І він зробив рух зіскочити з постелі, де лежало тіло його, подібне до тіла Христа після бичування.

— Сір, — скрикнула Катерина, затримуючи його, — ви чините усім нам образу: ви забуваєте заподіяну нашій сім’ї ганьбу, ви відштовхуєте наших єдинокровних. Тільки син короля французького може схилити коліно при смертному ложі короля Франції. А мені місце вказане тут законами природи й етикету, і я лишаюсь тут.

— Як хто лишаєтесь ви тут, пані? — спитав Карл IX.

— Як мати.

— Ви більше не мати мені, пані, як герцог д’Алансон не брат.

— Ви марите, пане, — сказала Катерина, — відколи це та, що дала життя, не мати тому, хто дістав його?

— Від того часу, пані, коли ця протиприродна мати відняла те, що дала, — відповів Карл, втираючи криваву піну, що з’явилась у нього на устах.

— Що ви хочете сказати, Карл? Я не розумію вас, — промурмотіла Катерина, дивлячись на сина розширеними від здивування очима.

— Ви зараз зрозумієте, пані.

Карл порився під подушкою і подав їй маленький срібний ключик.

— Візьміть ключ, пані, і відімкніть мою дорожну скриньку. В ній є деякі папери, вони вам скажуть за мене.

І Карл простягнув руку до прикрашеної чудовим різьбленням скриньки, замкнутої срібним, як і ключ, замком, що стояла на найпоказнішому місці в кімнаті.

Катерина, розгубившись від тієї позиції, яку Карл зайняв щодо неї, виконала його волю, підійшла повільними кроками до скриньки, відчинила її, обвела очима всередині і раптом відкинулась назад, мов би побачила в ній заснулу гадюку.

— Ну, — сказав Карл, не зводячи з матері очей, — що там таке в скриньці, що жахає вас, пані?

— Нічого, — сказала Катерина.

— Коли так, то простягніть руку, пані, і візьміть там книгу. Там же мусить бути книга, — так? — додав Карл з блідою усмішкою, що була у нього страшніша, ніж погроза в іншого.

— Так, — пробелькотіла Катерина.

— Мисливська книга?

— Так.

— Візьміть і подайте мені.

Катерина, не зважаючи на свою самовпевненість, зблідла, затремтіла вся і простягла руку в середину скриньки.

— Доля! — прошепотіла вона, беручи книгу.

— Добре, — сказав Карл. — Тепер слухайте: це мисливська книга... я був безумний... я кохався в мисливстві більш над усе... це книга про мисливство, я надто багато читав її, — розумієте, пані?..

Катерина випустила глухий стогін.

— Це була слабість, — сказав далі Карл, — спаліть її, пані, не треба, щоб знали про слабості королів!

Катерина підійшла до палаючого каміну, кинула книгу всередину вогнища і завмерла перед ним, нерухома й мовчазна, дивлячись застиглими очима на синясте полум’я, що пожирало отруєний папір.

Поки горіла книга, по кімнаті розійшовся сильний часниковий запах.

Незабаром книга перетворилась на попіл.

— А тепер, пані, покличте мого брата, — сказав Карл з величною непохитністю.

Катерина, вся заціпенівши, пригнічена складними почуттями, яких не могла проаналізувати її глибока мудрість і з якими не могла боротись її майже нелюдська сила, ступила крок уперед і хотіла говорити.

Мати почувала докори совісті, королева почувала страх, отруйниця почувала приступ ненависті.

Останнє почуття перемогло інші.

— Будь він проклятий, — скрикнула вона, кидаючись геть із кімнати, — він тріумфує, він досягає мети. Так, будь він проклятий, проклятий!

— Чуєте, брата, брата мого Генріха! — крикнув Карл навздогін матері. — Брата мого Генріха. Я хочу зараз же говорити з ним в справі регентства над королівством.

Майже в ту саму хвилину Амбруаз Паре увійшов до кімнати дверима, протилежними до тих, якими вийшла Катерина, і, зупинившись на порозі, бо зачув важкий запах у кімнаті, сказав:

— Хто це палив мишак?

— Я, — відповів Карл.