Королева Марго - Олександр Дюма
— Я сказав — мого брата, пані, — зауважив Карл.
Очі Катерини розширились, як очі тигриці, коли, вона відчуває гнів. Але Карл владно простягнув руку.
— Я хочу говорити з братом моїм Генріхом, — сказав він. — Тільки Генріх — брат мені; не той, що там десь королює, а той, що сидить тут в ув’язненні. Генріх знатиме мою останню волю.
— А я, — скрикнула флорентійка з незвичною перед страшною волею її сина сміливістю, настільки ненависть до беарнця примусила її забути звичайне своє вдавання, — якщо ви справді при смерті, як говорите, невже гадаєте ви, що я поступлюся комусь, надто ж іноземцеві, правом бути при останніх ваших хвилинах, що належать мені, як королеві, як матері?
— Пані, — сказав Карл, — я ще король, я повеліваю, пані: я сказав вам, що хочу говорити з братом моїм Генріхом, а ви не кличете мого капітана?.. Тисяча чортів, попереджаю, що у мене ще стане сили самому піти по нього.
І він зробив рух зіскочити з постелі, де лежало тіло його, подібне до тіла Христа після бичування.
— Сір, — скрикнула Катерина, затримуючи його, — ви чините усім нам образу: ви забуваєте заподіяну нашій сім’ї ганьбу, ви відштовхуєте наших єдинокровних. Тільки син короля французького може схилити коліно при смертному ложі короля Франції. А мені місце вказане тут законами природи й етикету, і я лишаюсь тут.
— Як хто лишаєтесь ви тут, пані? — спитав Карл IX.
— Як мати.
— Ви більше не мати мені, пані, як герцог д’Алансон не брат.
— Ви марите, пане, — сказала Катерина, — відколи це та, що дала життя, не мати тому, хто дістав його?
— Від того часу, пані, коли ця протиприродна мати відняла те, що дала, — відповів Карл, втираючи криваву піну, що з’явилась у нього на устах.
— Що ви хочете сказати, Карл? Я не розумію вас, — промурмотіла Катерина, дивлячись на сина розширеними від здивування очима.
— Ви зараз зрозумієте, пані.
Карл порився під подушкою і подав їй маленький срібний ключик.
— Візьміть ключ, пані, і відімкніть мою дорожну скриньку. В ній є деякі папери, вони вам скажуть за мене.
І Карл простягнув руку до прикрашеної чудовим різьбленням скриньки, замкнутої срібним, як і ключ, замком, що стояла на найпоказнішому місці в кімнаті.
Катерина, розгубившись від тієї позиції, яку Карл зайняв щодо неї, виконала його волю, підійшла повільними кроками до скриньки, відчинила її, обвела очима всередині і раптом відкинулась назад, мов би побачила в ній заснулу гадюку.
— Ну, — сказав Карл, не зводячи з матері очей, — що там таке в скриньці, що жахає вас, пані?
— Нічого, — сказала Катерина.
— Коли так, то простягніть руку, пані, і візьміть там книгу. Там же мусить бути книга, — так? — додав Карл з блідою усмішкою, що була у нього страшніша, ніж погроза в іншого.
— Так, — пробелькотіла Катерина.
— Мисливська книга?
— Так.
— Візьміть і подайте мені.
Катерина, не зважаючи на свою самовпевненість, зблідла, затремтіла вся і простягла руку в середину скриньки.
— Доля! — прошепотіла вона, беручи книгу.
— Добре, — сказав Карл. — Тепер слухайте: це мисливська книга... я був безумний... я кохався в мисливстві більш над усе... це книга про мисливство, я надто багато читав її, — розумієте, пані?..
Катерина випустила глухий стогін.
— Це була слабість, — сказав далі Карл, — спаліть її, пані, не треба, щоб знали про слабості королів!
Катерина підійшла до палаючого каміну, кинула книгу всередину вогнища і завмерла перед ним, нерухома й мовчазна, дивлячись застиглими очима на синясте полум’я, що пожирало отруєний папір.
Поки горіла книга, по кімнаті розійшовся сильний часниковий запах.
Незабаром книга перетворилась на попіл.
— А тепер, пані, покличте мого брата, — сказав Карл з величною непохитністю.
Катерина, вся заціпенівши, пригнічена складними почуттями, яких не могла проаналізувати її глибока мудрість і з якими не могла боротись її майже нелюдська сила, ступила крок уперед і хотіла говорити.
Мати почувала докори совісті, королева почувала страх, отруйниця почувала приступ ненависті.
Останнє почуття перемогло інші.
— Будь він проклятий, — скрикнула вона, кидаючись геть із кімнати, — він тріумфує, він досягає мети. Так, будь він проклятий, проклятий!
— Чуєте, брата, брата мого Генріха! — крикнув Карл навздогін матері. — Брата мого Генріха. Я хочу зараз же говорити з ним в справі регентства над королівством.
Майже в ту саму хвилину Амбруаз Паре увійшов до кімнати дверима, протилежними до тих, якими вийшла Катерина, і, зупинившись на порозі, бо зачув важкий запах у кімнаті, сказав:
— Хто це палив мишак?
— Я, — відповів Карл.
XXXІI. Платформа Венсенської вежі
Тим часом Генріх Наварський замислено походжав сам собі по терасі вежі. Він знав, що двір у замку, який він бачив за сто кроків від себе, і його проникливе око бачило крізь стіни вмираючого Карла.
Був час блакиті й золота: сонце широкими парусами осяювало далекі долини, купаючи в рідкому золоті вершки лісових дерев, що пишались багатством свого першого листя. Саме навіть сіре каміння вежі ніби пройняте було лагідним теплом неба, а занесені подихом східного вітру в шпари замкових мурів левкої розгортали свої бархатні — червоні й жовті — кружки під поцілунками прохолодного легковія.
Але погляд Генріха не зупинявся ні на цих зелених долинах, ні на цих оповитих сивиною й золотом верховіттях: погляд його перетинав простори і, палаючи честолюбством, зупинявся на столиці Франції, якій судилося стати колись столицею світу.
— Париж, — мурмотів король Наварський, — от Париж, тобто радість, тріумф, слава, могутність і щастя; Париж, Париж, де є Лувр, і Лувр, де є трон; і від цього жаданого Парижа мене відділяє тільки одно — ці кам’яні мури, що лежать у мене під ногами і оточують разом зо мною і мого ворога.
І коли перевів погляд з Парижа на Венсенн, помітив праворуч від себе, в долині, вкритій мигдальними деревами в цвіту, якогось чоловіка; по кірасі його, раз-у-раз пробігав сонячний промінь — лискуча цятка, що грала в просторі при кожному русі цього чоловіка.
Чоловік сидів на гарячому коні і держав на поводі другого коня, не менш гарячого.
Король Наварський зупинив погляд на вершнику і побачив, що той витяг шпагу з піхви, насунув на кінець її хустку