Королева Марго - Олександр Дюма

І стала ще блідіша і холодніша, ніж будь-коли.

Підлога задвигтіла під важкою ходою. Луна, немов обурена тим, що їй доводиться відбивати такий стукіт, загуркотіла під панеллю, і на порозі з’явився чоловік.

— Ви?.. — сказала королева.

— Той, кого ви зустріли колись коло Монфокона, пані, і хто привіз до Лувра в своєму візку двох поранених дворян.

— Так, так, я пізнаю вас, ви метр Кабош.

— Кат паризької судової округи, пані.

Це були єдині слова, які почула Генрієтта з усього того, що протягом години говорилось коло неї. Вона відняла руки від блідого свого обличчя і подивилась на ката ізумрудними очима, з яких ніби вирвалось подвійне проміння.

— І ви прийшли?.. — сказала тремтячи, Маргарита.

— Нагадати вам обіцянку, яку ви дали молодшому з двох дворян, тому, що доручив мені віддати вам цей образок. Ви пригадуєте її, пані?

— Ах, так, так! — скрикнула королева. — І ніколи великодушна тінь не матиме благороднішого задоволення. Але де вона?

— У мене, разом з тілом.

— У вас? Чому ви не принесли її?

— Мене могли б затримати на Луврських воротях, могли б присилити розгорнути плащ. Що ж сказали б, коли б під плащем побачили голову?

— Добре, бережіть її в себе. Я прийду по неї завтра.

— Завтра, пані, — сказав метр Кабош, — завтра, може, буде надто пізно.

— Чому?

— Бо королева-мати звеліла мені затримати для кабалістичних дослідів голови двох перших засуджених, які я зітну.

— О, образа святощів! Голови наших любих? Генрієтта, — скрикнула Маргарита, підбігаючи до подруги, що була вже на ногах, ніби її підвела якась пружина, — Генрієтта, ангел мій, чуєш ти, що цей чоловік каже?

— Так. Ну, що ж! Що треба робити?

— Треба йти по неї.

Потім у неї вирвався крик скорботи, яким зустрічають найтяжчі в житті нещастя, і вона сказала:

— Ах, а мені було так добре: я була майже нежива.

Тим часом Маргарита накинула на голі плечі бархатний плащ.

— Ну, ходім, — сказала вона, — я подивлюсь на них ще раз.

Маргарита позамикала всі двері, звеліла подати ноші до маленьких потайних дверей, потім, узявши Генрієтту під руку, спустилась потайним проходом, зробивши Кабошу знак іти за ними.

Коло дверей дожидали ноші, коло воріт стояв слуга Кабоша з ліхтарем.

Носії в Маргарити були люди певні, глухі й німі, певніші від в’ючних тварин.

Вони йшли хвилин з десять, з метром Кабошем та його слугою з ліхтарем попереду, і зупинились.

Кат відчинив дверці, тим часом як слуга побіг уперед.

Маргарита вийшла і допомогла вийти герцогині де Невер. В цій страшній скорботі, що здавила їх обох, її нервова організація виявила себе дужчою.

Башта ганебного стовпа виносилась перед двома жінками, як похмурий безформний велетень, світячи червонастим світлом через дві бійниці, що сяяли вгорі.

Слуга знову з’явився на дверях.

— Можете увійти, пані, — сказав Кабош, — усі в башті полягали.

Тієї ж хвилини світло у двох бійницях погасло.

Дві жінки, притулившись одна до одної, пройшли під склепінням маленьких дверей і пішли в темряві по вогких нерівних плитах. В глибині покрученого коридору вони помітили світло і пішли в той бік, слідом за страшним хазяїном житла. Двері зачинились за ними.

Кабош з восковою свічкою в руці провів їх до низької задимленої зали. Посеред зали стояв тесаний стіл з рештками вечері і три накриття. Це були накриття ката, його жінки і головного помічника.

На видному місці був прибитий до стіни пергамент з королівською печаткою. Це був патент на право карати на горло.

У кутку стояв великий меч з довгою ручкою. Це був блискучий меч правосуддя.

Подекуди на стіні висіли грубі малюнки, з зображенням святих мучеників.

Увійшовши туди, Кабош низько вклонився.

— Вибачте мені, ваша величність, — сказав він, — що я насмілився зайти до Лувра і привести вас сюди. Але така була конечна і остання воля пана дворянина, і я мусив...

— Ви зробили добре, метр, ви зробили добре, — сказала Маргарита, — і от вам за вашу послугу.

Кабош з сумом подивився на набитий золотом гаманець, що його Маргарита поклала на стіл.

— Золото! Усе золото! — пробурмотів він. — Гай-гай, чому не можу я відкупити золотом ту кров, яку мусив пролити сьогодні!

— Метр, — сказала Маргарита, з скорботним нерозумінням оглядаючись навколо себе, — метр, метр, нам доведеться ще кудись іти? я не бачу...

— Ні, пані, ні, вони тут. Але дивитись на них тяжко, і я міг би звільнити вас від цього, принісши в плащі те, за чим ви прийшли.

Маргарита і Генрієтта подивились одна на одну.

— Ні, — сказала Маргарита, прочитавши в очах подруги те саме рішення, яке прийняла сама, — ні, показуйте нам дорогу, ми підемо за вами.

Кабош взяв свічку, відчинив дубові двері, що вели на сходи в кілька приступців і відчинялись вниз у підземний льох. В ту ж хвилину повійнув крізний вітер, здувши кілька іскор з факела і повіявши в обличчя принцесам млосливим духом тління й крові.

Генрієтта, бліда, як алебастрова статуя, сперлась на руку подруги, що Йшла твердішим кроком, але на першій же приступці захиталась.

— О, я не можу, — сказала вона.

— Хто любить, Генрієтта, — відповіла королева, — той мусить любити до смерті.

Страшне й зворушливе видовище являли собою ці дві жінки, що сяяли молодістю, красою, вбранням і гнулися під гидким, вибіленим крейдою склепінням, слабіша спираючись на дужчу, а дужча на катову руку.

Спустились до останньої приступки.

На дні печери лежали дві людські постаті, прикриті широким покривалом з чорної саржі.

Кабош підняв край покривала, наблизив свою свічку і сказав:

— Подивіться, пані королево.

Двоє молодих людей у своїх чорних убраннях лежали один коло одного в жахливій симетрії смерті. Похилені й притулені до тулуба голови їх, здавалось, були відділені від тулуба тільки червоним кільцем, що проходило посередині шиї. Смерть не роз’єднала їх рук, бо — чи то випадково, чи завдяки побожній уважності ката — права рука Ла Моля лежала в лівій руці Коконна.

В Ла Моля під повіками таївся погляд кохання, в глибині повік у Коконна була насмішка.

Маргарита схилила коліна коло свого коханого, і руки її, що сяяли дорогоцінним камінням, тихо підняли голову, яку вона так кохала.

А графиня