Королева Марго - Олександр Дюма
— Ла Моль! Любий Ла Моль! — прошептала Маргарита.
— Аннібал! Аннібал! — скрикнула графиня де Невер. — Такий вродливий, такий гордий, відважний, ти не відповідаєш мені!..
І сльози потоками ринули з їх очей.
Ця жінка, така горда, безстрашна й смілива в щасті, жінка, що доводила скептицизм свій до крайніх меж, пристрасть до жорстокості, — ніколи не думала про смерть.
Маргарита подала їй приклад.
Вона поклала у вишитий перлами і напахчений найтоншими ароматами мішок голову Ла Моля, ще прекраснішу в оздобі з бархату й золота, — голову, якій спеціальне препарування, що вживалося за тих часів при бальзамуванні царственних осіб, мало зберегти її красу.
Генрієтта теж наблизилась і загорнула голову Коконна в край свого плаща.
І обидві, -зігнуті більше від своєї скорботи, ніж від ваги цих голів, пішли сходами вгору, кинувши останній погляд на останки, залишувані на ласку ката в цьому похмурому притулку звичайних злочинців.
— Не бійтеся, пані, — сказав Кабош, що зрозумів цей погляд, — дворяни будуть поховані, віддані землі по святому обряду, присягаюсь вам.
— І ти замовиш за душу їх месу, — сказала Генрієтта, здіймаючи з шиї розкішне рубінове кольє і подаючи його катові.
Вернулись до Лувра так, як і вийшли з нього. При вході в ворота королева назвала себе, вийшла з ношів внизу свого окремого ходу, зайшла до себе, поклала сумну свою реліквію в кабінеті при опочивальні, що з цього часу мав перетворитись на молільню, залишила Генрієтту охороняти свою кімнату і, ще блідіша, ще вродливіша, ніж досі, увійшла о десятій годині в велику бальну залу, ту саму, де ми вже бачили її два з половиною роки тому, коли починався перший розділ нашої розповіді.
Усі очі звернулися до неї, і вона витримала всі ці погляди з гордим і майже радісним виглядом.
Вона свято виконала останню волю свого друга.
Побачивши її, Карл, похитуючись, пройшов крізь золоту юрбу, що її оточувала.
— Дякую вам, сестро, — голосно сказав він.
І тихо додав:
— Майте на увазі, на руці у вас кривава пляма...
— Ах, що до того, сір, — сказала Маргарита, — аби на устах була усмішка.
XXХI. Кривавий піт
По кількох днях після страшної сцени, про яку ми щойно розповіли, 30 травня 1574 року, коли двір пробував у Венсенні, розітнулись голосні крики з кімнати короля, який, занедужавши ще тяжче під час балу, улаштованого в самий день смерті двох молодих людей, виїхав, з наказу медиків, за місто, на чисте повітря.
Була восьма година ранку. Невеликий гурток придворних жваво розмовляв у передпокої, коли раптом пролунав крик і на порозі королівських покоїв з’явилась, заливаючись слізьми, мамка Карла з криком розпачу:
— Допоможіть королю! Допоможіть королю!
— Його величність ще тяжче занедужали? — спитав капітан де Нансей, якого король, як ми вже бачили, звільнив від служби у королеви Катерини і взяв на свою особисту службу.
— Ох, скільки крові! Скільки крові! — сказала мамка. — Лікарів! Покличте лікарів!
Мазілль і Амбруаз Паре по черзі вартували коло хворого короля, і Амбруаз Паре, який був на варті, побачивши, що король заснув, скористався з цього, щоб відійти на кілька хвилин.
В цей час король почав обливатись потом, а що Карл недугував на ослаблення капілярних судин, ослаблення ж це призводить до кровотечі з шкіри, то кривавий піт і налякав мамку, яка не могла звикнути до цього дивовижного явища і, бувши, як ми пам’ятаємо, протестанткою, щоразу казала йому, що цю кров викликає кров гугенотів, пролита в день святого Варфоломія.
Кинулись у всі боки; лікар не міг бути далеко, і шукати його не довелося довго.
Передпокій спорожнів, бо кожен хотів довести своє старання, привівши лікаря.
Тоді двері відчинились і з’явилась Катерина. Вона похапцем перейшла передпокій і живо увійшла до апартаментів сина.
Карл лежав горілиць на ліжку з затуленим зором, ледве дихаючи; з усього тіла стікав червонастий піт; відкинута рука звисала з постелі, і на кінці кожного пальця висів рідкий рубін. Це було жахливе видовище.
Проте, почувши кроки матері і мов би пізнавши її ходу, Карл підвівся.
— Вибачте, пані, — сказав він, дивлячись на матір, — я хотів би вмерти спокійно.
— Вмерти, сину, — сказала Катерина, — від тимчасового припадку цієї нікчемної недуги і А чи ви хотіли б довести нас цим до відчаю?
— Кажу вам, пані, я відчуваю, що душа моя відлітає від мене. Кажу вам, пані, смерть наближається, бодай всі чорти подохли!.. Я відчуваю, що відчуваю, і знаю, що кажу.
— Сір, — сказала королева, — ваша головна недуга — власна ваша уява; після цілком заслуженого покарання тих двох чаклунів, тих убивців, що звалися Ла Моль і Коконна, ваші фізичні страждання мусили зменшитись. Уперто держиться сама лише моральна недуга, і коли б я мала змогу поговорити з вами тільки десять хвилин, я довела б вам...
— Мамко, постережи коло дверей, щоб хто-небудь не увійшов: королева Катерина де Медічі бажає говорити з своїм улюбленим сином Карлом IX.
Мамка виконала наказ.
— Справді, — казав Карл, — розмова ця повинна була відбутись колись, то краще вже нехай буде сьогодні, ніж завтра. До того ж, завтра, може, було б уже надто пізно. Тільки при нашій розмові повинна бути присутня третя особа.
— Чому?
— Тому, що, кажу вам ще раз, смерть наближається, — відповів Карл з страшною урочистістю, — тому, що з хвилини на хвилину вона увійде в цю кімнату, як ви, бліда й мовчазна, і не попередивши про себе. Після того, як я цієї ночі розпорядився своїми власними справами, прийшов час розпорядитися справами королівства.
— Хто ж та особа, яку ви бажаєте бачити? — спитала Катерина.
— Брат мій, пані. Звеліть покликати його.
— Сір, — сказала королева, — я з задоволенням бачу, що доноси, продиктовані більше ненавистю, ніж зв’язані з стражданнями, зникли з вашого ума і незабаром зникнуть з вашого серця. Мамко! — гукнула Катерина. — Мамко!
Вірна жінка, що стерегла за дверима, відчинила двері.
— Мамко, — сказала Катерина, — з наказу мого сина коли прийде пан де Нансей, — скажете йому піти по герцога д’Алансона.
Карл зробив знак і затримав мамку, що хотіла вже
