Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Слухай, доню… Де ми повечеряємо?

— Де хочеш.

— То, може, в «Грітті»?

— Гаразд.

— Тоді подзвони додому і спитай дозволу.

— Ні, я не питатиму дозволу, а просто скажу, де я, щоб вони не хвилювалися.

— Ти справді хочеш вечеряти в «Грітті», а не десь-інде?

— Так. Це дуже добрий ресторан, і ти там живеш, і там усі можуть нас бачити.

— Коли це ти стала такою?

— Я завжди була така. Мені завжди було байдуже, що про мене думають. Та я й ніколи не робила нічого такого, чого треба соромитись, хіба що брехала в дитинстві і бувала нечемною.

— Ох, як би я хотів одружитись з тобою і мати п'ятеро синів! — сказав полковник.

— Я теж, — відповіла дівчина. — І порозсилати їх на п'ять сторін світу.

— Хіба світ має п'ять сторін?

— Не знаю, — сказала вона. — Мені здавалось, що п'ять, коли я це говорила. От нам і стало весело, правда?

— Так, доню.

— Скажи ще раз. Тим самим тоном.

— Так, доню.

— Ох! — сказала вона. — Чому в людей усе так складно? Можна потримати тебе за руку?

— Вона така потворна, що мені й самому гидко на неї дивитися.

— Ти навіть не розумієш, яка в тебе рука!

— Ну, це як на чий смак, — сказав він. — Тільки все-таки ти помиляєшся, доню.

— Може, зате нам знову весело, і все погане розвіялося.

— Зникло, як туман у видолинках, коли над пагорбами сходить сонце, — сказав полковник. — А сонце — ти.

— Я хочу бути місяцем.

— Ти й місяць, — сказав полковник. — І кожна інша планета, що тобі до вподоби. Я покажу тобі, де вона на небі. Господи, доню, та, про мене, будь хоч цілим сузір'ям!

— Ні, краще я буду місяцем. У нього теж бувають прикрощі.

— Так. Його прикрощі повторюються регулярно. Але щербатий місяць перед тим завжди буває уповні.

— Він іноді здається мені таким сумним отам, над Каналом, що в мене аж серце щемить.

— Йому добряче перепало на віку.

— Може, вип'ємо ще по одному «Монтгомері»? — спитала дівчина.

Аж тепер полковник помітив, що англійці пішли. Він нічого не бачив, крім її чарівного обличчя. «Отак тебе колись і вбити можуть, — думав він. — Але, з другого боку, це нібито й зосередженість. Та хай там як, а не можна бути таким з біса не «обачним».

— А чого ж? — сказав він. — Можна випити.

— Від нього стає так легко на серці,— сказала дівчина.

— У Чіпріані його добре готують, він діє навіть на мене.

— Чіпріані дуже розумний!

— До того ж майстер свого діла.

— Колись він заволодіє всією Венецією.

— Не всією, — заперечив полковник. — Тобою він ніколи не заволодіє.

— Ні. І ніхто інший, поки ти мене хочеш.

— Я хочу тебе, доню. Але не хочу заволодіти тобою.

— Знаю, — сказала дівчина. — Я люблю тебе й за це.

— Покличмо Етторе і попросімо його подзвонити до тебе додому. Ти скажеш їм і про портрет.

— Так. Якщо ти хочеш одержати портрет сьогодні ж, я попрошу служника загорнути його й відіслати до тебе. А потім покличу до телефону маму, скажу їй, де ми повечеряємо, і, коли хочеш, спитаю в неї дозволу.

— Не треба, — сказав полковник. — Етторе, ще два найкращих «Монтгомері» з дрібними оливками, і подзвоніть, будь ласка, додому до цієї дами; скажете нам, коли хтось підійде до телефону. І, будь ласка, швиденько.

— Слухаю, пане полковнику.

— А тепер, доню, давай веселитися.

— Ми ж уже веселилися, коли ти його покликав, — сказала вона.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Вони йшли правим боком вулиці, що вела до «Грітті». Вітер дув їм у спину і куйовдив дівчині волосся. Вітер розділив його на потилиці і метляв ним круг її обличчя. Вони йшли, поглядаючи дорогою на вітрини; дівчина затрималася коло освітленої вітрини ювелірної крамниці.

Там було багато старовинних коштовностей; вони розглядали їх і, рознімаючи руки, показували одне одному найкращі з них.

— Може, тобі чогось хочеться? Я можу вранці купити. Чіпріані позичить мені грошей.

— Ні,— сказала вона, — мені не хочеться, ти ж усе одно ніколи мені нічого не даруєш.

— Ти багатша за мене. Я привожу тобі всілякі дрібнички з полкової крамниці й плачу в ресторанах.

— І катаєш мене у гондолі, і возиш по різних чудових місцях.

— Я й гадки не мав, що ти б хотіла отримати в дарунок якісь камінці!

— Не тому, що я хочу їх мати. А тому, що це подарунок, і на них можна дивитися, про них можна думати, коли їх надіваєш.

— Це новина для мене, — сказав полковник. — Та хіба я зміг би на свою військову платню купити тобі щось таке, як оті твої квадратні смарагди?

— Нічого ти не розумієш! Вони ж дісталися мені у спадок, їх заповіла мені бабуся, а вона отримала їх від своєї матері, а та — від своєї… Ти думаєш, приємно носити самоцвіти, що належали мертвим?

— Ніколи й не думав про це.

— Хочеш, я віддам їх тобі, якщо ти любиш дорогоцінні камені? Для мене вони все одно що паризька сукня. Ти ж любиш носити парадний мундир?

— Ні, не люблю.

— І шаблі не любиш носити?

— Кажу ж тобі, що ні!

— Тоді ти не справжній військовий, а я — не справжня дівчина. І все ж подаруй мені щось надовго, щоб я могла його носити й радіти щоразу, коли надіну.

— Гаразд, — сказав полковник. — Подарую.

— От бачиш, який ти кмітливий, — сказала дівчина. — Як добре, що ти вирішуєш одразу. Візьми, будь ласка, мої смарагди, носитимеш їх у кишені як талісман і мацатимеш щоразу, коли нудитимешся.

— На службі я рідко тримаю руки в кишенях, я або кручу в руках стек, або показую щось олівцем.

— Але ж ти можеш іноді засунути руку в кишеню й помацати їх?

— Мені не буває нудно, коли я працюю. Так страшенно сушиш собі голову, що нема коли нудьгувати.

— Та ти ж тепер не працюєш.

— Так. Тільки все роблю для того, щоб мене швидше списали в запас.

— Я все одно тобі їх віддам. Мама мене зрозуміє, я певна. Та мені й не треба їй зразу про це розповідати. Вона ніколи не стежить за моїми речами. Ну, а покоївка їй не скаже.

— Мабуть, усе-таки мені не слід їх брати.

— Ні, візьми, я дуже тебе прошу.

— Хіба ж це порядно?

— Це все одно, якби я сумнівалася, чи я дівчина! Все, що приємно для того, кого любиш, — завжди порядно.

— Гаразд, — сказав полковник. — Я беру їх, і хай буде що буде.

— Ну, а тепер скажи «дякую», — мовила дівчина і