Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— А де ти будеш учитися?

— Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.

— Будь ласка, поверни толову й підніми підборіддя.

— Ти не жартуєш?

— Ні, не жартую.

Вона повернула голову й підняла трохи підборіддя без найменшої пихи і кокетства. І полковник відчув, як серце стрепенулось у нього в грудях, неначе тварина повернулася уві сні на другий бік у своїй норі, солодко сполохавши іншу тварину, що спала поруч з нею.

— Тобі ніколи не хотілося бути царицею небесною? — спитав він.

— Це просто блюзнірство.

— Тоді я відмовляюсь від своєї думки.

— Річарде...—почала вона. — Ні. Не скажу.

— Скажи!

— Не хочу.

Полковник подумав: «Скажи! Я наказую тобі!» І вона сказала:

— Не смій так дивитися на мене!

— Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.

— А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?

— Ні! Присягаюся! Серцем — ніколи.

— Ні з ким?

— З особами твоєї статі — ні.

— Мені не подобається вираз «твоєї статі». Це знов-таки відтопить твоїм ремеслом.

— Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?

— От бачиш, — сказала вона, — ти знову берешся за своє ремесло.

— Гаразд, — сказав — він. — Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.

— Можна, я потримаю тебе за руку, — попросила вона. — Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.

— Спасибі,— сказав полковник.

— Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.

— Казна-що! Таке не повинно снитися.

— Авжеж. Але ж то був тільки сон.

— А може, ти чогось нанюхалася?

— Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.

— А як поводилась рука?

— Ніяк. Ну, не зовсім. У всякому разі, то була просто рука.

— Схожа на цю? — спитав полковник, з огидою глянувши на скалічену руку і пригадавши ті два випадки, після яких вона стала такою.

— Не така, як оця, а саме вона. Можна, я легенько доторкнуся до неї, якщо тобі не боляче?

— Вона не болить. Болить голова, ноги й ступні. А рука, здається, зовсім нічого не відчуває.

— Неправда, Річарде, — заперечила дівчина. — Твоя рука чудово все відчуває.

— Я не люблю на неї дивитись. Може, дамо вже їй спокій?

— Гаразд. Але тобі ж вона не сниться?

— Ні. Мені сняться інші сни.

— Так. Мабуть. А я останнім часом бачу вві сні лише твою руку. Тепер, коли я торкнулася її, ми можемо поговорити про щось веселе. Про що ми поговоримо?

— Давай дивитися на людей, а потім будемо говорити про них.

— Чудово! — мовила вона. — Але не будемо лихословити. Тільки трошки розважимося. І я, і ти.

— Гаразд, — відповів полковник. — Офіціанте! Ancora due Martini[172].

Йому не хотілося казати «Монтгомері», бо за сусіднім столиком сиділа якась явно англійська пара.

«А що, як цей англієць був поранений? — думав полковник. — Хоча навряд. Та не дай боже образити його. Подивися краще, які очі в Ренати, — думав він. — Найпрекрасніші з усієї її краси, а які в неї довгі вії, я таких ні в кого не бачив, і дивиться вона завжди так щиро й відверто. Вона незвичайна дівчина, а я що роблю? Це підло! Вона ж твоя остання, справжня і єдина любов, — думав він, — і нічого тут підлого немає. Це просто твоя біда. Ні,— думав він, — це щастя, тобі дуже поталанило».

Вони сиділи за маленьким столиком у кутку, а праворуч від них, за більшим столом, сиділи чотири жінки. Одна з них була в жалобі, але жалоба була така театральна, що нагадала полковникові Діану Маннерс у ролі черниці в п'єсі Макса Рейнгардта «Диво». У жінки було приємне, повновиде й веселе обличчя, і жалоба здавалася якоюсь недоречною.

У другої жінки за тим столом волосся утричі біліше, ніж природна сивина, подумав полковник. У неї теж було приємне обличчя. Обличчя двох інших жінок нічого йому не промовляли.

— Як ти гадаєш, вони лесбіянки? — спитав він Ренату.

— Не знаю, — відказала вона, — Але вони дуже милі.

— Мабуть, лесбіянки. А може, просто подруги. А може, і те, і те. Мені байдуже, і я не збираюся їх гудити.

— Я люблю, коли ти чемний.

— А ти гадаєш, що як людина чемна, то вже й благородна?

— Не знаю, — відповіла дівчина й легенько погладила його скалічену руку. — Але я люблю, коли ти чемний.

— Тоді я постараюся бути чемним, — сказав полковник. — Як по-твоєму, що то за сучий син сидить позаду жінок?

— Ненадовго вистачило твоєї чемності,— сказала дівчина. — Спитаймо в Етторе.

Вони поглянули на чоловіка, що сидів за третім столиком. У нього було дивне обличчя, яке нагадувало збільшену мордочку скривдженої ласиці чи тхора; рябе від віспин і плям, воно скидалося на поверхню Місяця, який розглядають у поганенький телескоп; полковник подумав, що чоловік цей схожий на Геббельса, якби у гера Геббельса загорівся літак і він не зміг вчасно вискочити.

Над обличчям, яке безперестану оглядало все довкола, немовби досить тобі уважно до чогось придивитись і розпитати як слід — і зразу знатимеш все про всіх, стирчало якесь ніби не людське чорне волосся. Так наче цього чоловіка скальпували, а потім знов приклеїли йому волосся. «Цікавий тип, — подумав полковник. — Невже він мій співвітчизник? Мабуть, що так».

Коли чоловік, нишпорячи очима по залі, розмовляв з немолодою квітучою жінкою, в кутиках його рота набігала слина. А ця жінка схожа на американських матерів із «Журналу для жінок», думав полковник. «Журнал для жінок» регулярно передплачували для офіцерського клубу в Трієсті, і полковник завжди переглядав його. «Чудовий журнал, — думав він, — статева проблема і вишукана кулінарія. Викликає подвійний апетит.

Хто ж він, цей тип? Це якась карикатура на американця, якого швиденько перепустили через м'ясорубку, а потім проварили в олії! Та я, здається, знову стаю недобрим», — подумав полковник.

До них підійшов Етторе, — його змарніле обличчя виказувало насмішкуватість і природжену зневагу до всього на світі,— і полковник спитав;

— Що це за інтелектуал?

Етторе знизав плечима.

Той чоловік був високий на зріст, смаглявий, його лискуче чорне волосся зовсім не пасувало до дивного обличчя. «Неначе він постарів і забув змінити парик, — подумав полковник. — Проте обличчя незвичайне. Мов оті пагорби навколо Вердена. Не думаю, щоб це був Геббельс, той не вибрав би собі такої маски в ті останні дні, коли вони розігрували «Götterdämmerung»[173].