Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— А кажеш, що думала про мою руку.

— Не чіпляйся до слів, Річарде. Сором бути таким недотепою! Адже ти мацаєш їх рукою. Невже ти одразу не здогадався?

— Ні, не здогадався. Твоя правда: я недотепа. А що б ти хотіла з цієї вітрини?

— Оте негренятко з чорного дерева в тюрбані з дрібних діамантів із маленьким рубіном посередині. Я носитиму його замість брошки. Колись усі жінки в нашому місті носили такі прикраси: за модель правило улюблене арапеня. Я вже давно мрію про нього і хочу, щоб саме ти подарував його мені.

— Я пришлю його тобі вранці.

— Ні. Подаруй мені його за обідом, перед від'їздом.

— Гаразд.

— Ну, а тепер ходімо, а то спізнимося на вечерю.

Вони пішли рука в руці, і, коли сходили на перший міст, в обличчя їм ударив лютий вітер.

Відчувши біль, полковник подумав: «Ну й біс із ним!»

— Річарде, — попросила дівчина, — будь ласка, засунь руку в кишеню й помацай їх.

Він послухався.

— О, вони дуже приємні на дотик! — сказав він.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

З вітру й холоду вони зайшли до світлого й теплого вестибюля «Грітті-паласу».

— Добривечір, графине! Добривечір, полковнику! — привітав їх портьє.— Сьогодні, здається, дуже холодно?

— Так, — відказав полковник і не приправив своєї відповіді солоним жартом про те, як саме холодно або з якою силою дме вітер, що звичайно так тішило їх, коли вони були самі.

Вони пішли довгим коридором, який вів до головних сходів і до ліфта; праворуч був вхід до бару, вихід на Великий канал і двері до ресторану; із бару вийшов Gran Maestro.

На ньому був білий смокінг; він усміхнувся й привітався з ними:

— Добрий вечір, графине! Добрий вечір, полковнику!

— Здрастуйте, Gran Maestro! — відповів полковник.

Gran Maestro усміхнувся і, ще раз вклонившись, сказав:

— У нас вечеряють у барі, в самому кінці. Взимку тут мало гостей, а ресторан занадто великий. Я залишив для вас столик. Якщо бажаєте, на закуску можемо подати доброго омара.

— А він свіжий?

— Я бачив його вранці, коли його принесли з ринку. Він був іще живий, темно-зелений, і дивився на мене дуже неприязно.

— Хочеш на закуску омара, доню?

Полковник піймав себе на тому, що назвав її дочкою. Це помітили і Gran Maestro, і сама дівчина. Та для кожного з них це слово позвучало по-різному.

— Я сховав його для вас, бо сюди можуть наскочити pesce-capi. Вони зараз у гральному домі на Лідо. Не думайте, що я хочу збути його вам.

— Я охоче з'їм омара, — сказала дівчина. — Холодного, під майонезом. Майонез краще гострий. — Вона сказала це по-італійському. — А омар — це дуже дорого? — заклопотано спитала вона полковника.

— Ay hija тіа[177].

— Ану помацай у правій кишені!

— Я догляну, щоб він був не дуже дорогий, — сказав Gran Maestro. — А то можу й сам за нього заплатити. Тижневої платні вистачить з лишком.

— Ні, його вже закупив Трест, — сказав полковник. «Трест» була кодова назва військ, що окупували Трієст. — Мені на це вистачить денної платні.

— Засунь руку в праву кишеню і відчуєш, який ти багатий, — сказала дівчина.

Gran Maestro зрозумів, що це якийсь їхній жарт, і мовчки відійшов. Він радів за дівчину, котру поважав, і радів за свого полковника.

— Я дуже багатий, — сказав полковник, — але як будеш мене дражнити, то я віддам їх тобі, отут, на очах у всіх, вийму і покладу на стіл.

Тепер він і сам дражнив її, зопалу кинувшись у контратаку.

— Не віддаси! — сказала вона. — Ти вже їх полюбив.

— Ну то й що! Я можу скинути з кручі найдорожче і піти собі, навіть не озирнувшись!

— Не можеш! — сказала дівчина. — Мене ти не скинеш із кручі.

— Не скину, — признався полковник. — Пробач мені за ці злісні слова.

— Слова були не такі вже й злісні, до того ж я тобі не повірила, — сказала дівчина. — Скажи краще, куди мені піти розчесатися — до жіночої кімнати чи до тебе?

— Куди хочеш.

— Звичайно, до тебе, я хочу подивитися, як ти живеш.

— А що скажуть у готелі?

— У Венеції і так усе знають. Але вони знають, що я з доброї родини і чесна дівчина. І що ти — це ти, а я — це я. Ми ще не втратили їхнього довір'я.

— Гаразд, — погодився полковник. — Підемо пішки чи поїдемо ліфтом?

— Ліфтом, — сказала дівчина, і він помітив, як затремтів її голос. — Поклич ліфтера, а коли хочеш, давай поїдемо самі.

— Самі,— сказав полковник. — Я давно навчився керувати ліфтом.

Доїхали вони щасливо, як не рахувати легкого поштовху напочатку й того, що ліфт трохи не дотяг до площадки. Полковник подумав: «Оце так навчився! Треба ще підучитись!»

Коридор здавався йому тепер не просто гарним, а якимсь таємничим, і двері він відмикав так, наче виконував обряд.

— Заходь, — сказав полковник, відчиняючи двері.— Отак я й живу.

— Чудесно! — сказала дівчина. — Але тут страшенно холодно — у тебе ж відчинені вікна.

— Зараз позачиняю.

— Не треба. Хай будуть відчинені, якщо тобі так краще.

Полковник поцілував її і відчув її довге, молоде, гнучке й туге тіло, коли дівчина пригорнулася до нього; сам він був іще міцний і м'язистий, але тяжко покалічений; цілуючи її, він ні про що не думав.

Поцілунок був довгий; вони стояли, пригорнувшись одне до одного, а з відчинених вікон, що виходили на Великий канал, віяло холодом.

— Ох! — зітхнула дівчина. І знову: — Ох!

— Не охай. Нема чого!

— Ти одружишся зі мною, і в нас буде п'ятеро синів?

— Так! Так!

— А ти цього хочеш?

— Звичайно, хочу.

— Тоді поцілуй мене ще раз так, щоб гудзики на твоєму френчі зробили мені боляче. Тільки не дуже боляче.

Отак вони стояли й цілувалися.

— Річарде, я в усьому розчаровуюсь… — сказала вона. Сказала просто й відверто, а для полковника її слова прозвучали, мов рапорт про котрийсь із трьох батальйонів, коли командир казав щиру, але найстрахітливішу правду.

— Геть у всьому?

— Так.

— Сердешна моя доню.

Тепер у цьому слові не було іншого, прихованого змісту, — вона справді була його дочкою, він ніжно любив її і жалів.

— Усе одно причешись. Причешися, підмалюй губи, а потім підемо й добре повечеряємо, — додав він.

— Але спершу скажи ще раз, що кохаєш мене, і знову притисни до мене свої гудзики.

— Я люблю вас, — церемонно сказав полковник.

А тоді прошепотів їй на вухо так тихо, як,