Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— А як твоя мати? — спитав він лагідно.

— Нічого. Вона нікого не приймає й нікуди не ходить. Усе сумує.

— Як ти гадаєш, вона дуже журитиметься, якщо в нас буде дитина?

— Не знаю. Вона розумна жінка. Але тоді мені довелося б вийти за когось заміж. А мені зовсім не хочеться.

— Ми могли б з тобою одружитися.

— Ні,— сказала вона. — Я вже думала про це і вирішила, що не варто. Так само, як вирішила не плакати.

— А може, це хибна думка. Бог свідок, у мене теж бувала хибні думки, і багато людей загинуло через те, що я помилявся.

— Ти, мабуть, перебільшуєш. Я не вірю, що ти міг часто помилятися.

— Не часто, — сказав полковник. — Але помилявся. Тричі помилитися в моєму ділі — це вже забагато, а я зробив три помилки.

— Розкажи, як це сталося.

— Тобі буде нудно, — сказав полковник. — Мене самого здуті верне, коли я пригадаю це, а сторонніх — то й поготів.

— Хіба ж я стороння?

— Ні. Ти моя щира любов. Моя остання, єдина і щира любов.

— Оті помилки — коли ти їх зробив, давно чи недавно?

— Одну давно, другу пізніше, а третю недавно.

— Може, ти все-таки розкажеш? Мені б хотілося трохи полегшити твій біль.

— А хай йому чорт! — сказав полковник. — За ті помилки я заплатив сповна. Лихо в тому, що їх неможливо спокутувати.

— А може, все-таки розповіси мені? І чому їх не можна спокутувати.

— Ні,— відрубав полковник. І просити його було марно.

— Тоді давай веселитися.

— Давай, — сказав полковник. — У нас життя тільки одне.

— А може, й не одне? Може, будуть і інші життя.

— Не думаю, — сказав полковник. — Повернись у профіль, диво моє!

— Отак?

— Так, — сказав полковник. — Саме так.

«Ну от, — подумав полковник. — почався останній раунд, а я навіть не знаю який. Я любив тільки трьох жінок і тричі їх втрачав.

Жінку втрачаєш так само, як втрачаєш свій батальйон, — через помилкове рішення, нездійсненний наказ чи нестерпні умови. Та ще через власну брутальність.

Я у своєму житті втратив три батальйони і трьох жінок, а тепер у мене четверта, найчарівніша з усіх, і чим же воно, в біса, скінчиться?

Відповідайте, генерале, — адже тут не військова рада, а вільний обмін думками про теперішнє становище, — відповідайте, генерале, на питання, яке ви самі не раз мені задавали: де ж ваша кіннота, генерале?

— Так я і думав, — сказав він сам до себе. — Командир не знає, де його кіннота, а кіннота не знає ні свого становища, ні свого завдання, і частина її,— саме стільки, скільки для цього потрібно, — зіпсує всю справу, як псувала у всіх війнах, з того часу, як кіннотників посадили на коней».

— Красуне моя, — сказав він. — Ma très chère et bien aimée[176]. Я дуже нудний. Ти вже не гнівайся на мене.

— Мені з тобою ніколи не буває нудно, бо я люблю тебе. Просто я хотіла б, щоб сьогодні нам було весело.

— І буде весело, хай йому чорт, — сказав полковник. — А чим би нам розвеселитись?

— Тим, що ми разом, і тим, що робиться тут, у місті… Ти ж часто буваєш веселий.

— Так, — підтвердив полковник. — Твоя правда.

— То невже ми не можемо ще раз повеселитися?

— Авжеж. Чом би й ні.

— Бачиш отого юнака з хвилястим волоссям? Воно в нього таке від природи, він тільки трошки розпушує його, щоб краще лежало.

— Бачу, — сказав полковник.

— Він дуже гарний художник. Передні зуби в нього фальшиві, бо раніше він був pédéraste, і інші pédérastes напали на нього на Лідо, якраз коли місяць був уповні.

— Скільки тобі років?

— Скоро мине дев'ятнадцять.

— Звідки ж ти знаєш про такі речі?

— Почула від одного гондольєра. Цей юнак дуже гарний художник як на наші часи. Адже тепер немає справжніх художників. Але мати фальшиві зуби в двадцять років — це ж просто смішно!

— Я тебе дуже люблю, — сказав полковник.

— І я тебе люблю, от тільки не знаю, як воно по-вашому, по-американському. Але я люблю тебе й по-італійському, всупереч усім своїм поглядам і всім своїм бажанням.

— Не можна чогось бажати всіма бажаннями, — сказав полковник, — а то ще воно здійсниться!

— Авжеж, — сказала вона. — Але я б хотіла, щоб моє теперішнє бажання здійснилося.

Вони трохи помовчали, потім дівчина сказала:

— Цей юнак, — він тепер уже справжній мужчина і упадає за жінками, щоб приховати, хто він такий, — намалював мій портрет. Хочеш, я подарую його тобі?

— Спасибі,— сказав полковник. — Дуже хочу.

— Він такий поетичний. Волосся вдвічі довше, ніж насправді, і вигляд у мене такий, наче я виходжу з моря, не замочивши голови. Коли виходиш з моря, волосся злипається, і вся ти схожа на дохлого щура. Але тато добре заплатив за портрет, і хоч я там і не справжня, такою тобі хотілося б мене бачити.

— Я часто уявляю собі, як ти виходиш з моря.

— Це ж таке огидне видовище… Але, може, справді дати тобі той портрет на згадку?

— А твоя матуся не заперечуватиме?

— Ні. Я думаю, вона навіть буде рада позбутися його. У нас є кращі картини.

— Я дуже люблю вас обох — і тебе, і твою матір.

— Я неодмінно скажу їй.

— Як ти гадаєш, отой рябий хлюст справді письменник?

— Так, коли вірити Етторе. Він любить пожартувати, але ніколи не бреше. Річарде, а що таке хлюст?

— Це важко пояснити. По-моєму, це людина, яка ніколи не займається по-справжньому своїм ділом (oticio) і тільки дратує всіх своїм нахабством.

— Мені треба навчитися правильно вживати це слово.

— Краще його зовсім не вживати, — сказав полковник. Потім спитав: — А коли я одержу портрет?

— Хоч би й сьогодні ввечері. Я скажу, щоб його загорнули і віднесли до тебе. А де ти його повісиш?

— У себе вдома.

— І ніхто не прийде й не буде сміятися з мене та говорити всяку гидоту?

— Ні. Я їм скажу, що це портрет моєї дочки.

— А в тебе була дочка?

— Ні, але мені завжди хотілося її мати.

— Я можу бути ще й твоєю дочкою.

— Тоді це буде кровозмішення.

— В такому стародавньому місті, як наше, це нікого не вразить. Тут і не таке бачили!

— Слухай, доню…

— Як гарно! — сказала вона. — Мені дуже подобається.

— От і гаразд, — сказав полковник трохи захриплим голосом. — Мені теж подобається.

— Тепер ти розумієш, за що я тебе люблю, хоч добре