Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
Потім, піднімаючися східцями, він відчув біль, а спускаючися з мосту, побачив двох гарненьких дівчат. Вони були вродливі й одягнені вбого, але з природженою елегантністю; дівчата про щось жваво балакали, а вітер куйовдив їхнє волосся, коли вони збігали по сходинках на довгих, струнких, як у всіх венеціанок, ногах. Полковник подумав, що годі вже видивлятися на вітрини, — адже йому доведеться зійти ще на один міст, перетнути ще два майдани, звернути праворуч і далі йти прямо, аж до «Гаррі».
Так він і зробив, ледве тамуючи біль, але, як завжди, ступаючи широкими кроками і лише зрідка позираючи на перехожих. «Тут у повітрі багато кисню», — думав він, підставляючи вітрові обличчя та вдихаючи якомога більше повітря.
Та ось він відчинив двері бару «Гаррі» і зайшов досередини. Все гаразд, він уже тут, і буде затишно; тепер він дома.
Від стойки до нього обізвався високий, дуже високий чолов'яга із трохи пом’ятим, але породистим обличчям, веселими блакитними очима і довгим, вихлястим тілом, як у старого вовка.
— Привіт, о мій достославний, але нечестивий полковнику, — сказав він.
— Привіт, мій непутящий Андреа.
Вони обнялися, і полковник відчув грубу шерсть елегантного піджака Андреа, що його той носив уже років двадцять.
— У вас чудовий вигляд, Андреа, — сказав полковник.
Вони обидва знали, що це брехня.
— Ще б пак, — відповів йому в тон Андреа. — Я ніколи не почував себе ліпше. Та й у вас чудовий вигляд.
— Дякую. Ми, дужі тілом, посядемо землю.
— Непогана думка! Я не від того, щоб посісти хоч клапоть землі.
— Не скигліть! Метрів зо два землі вам завжди дадуть.
— А мені треба два із гаком, старий безбожнику! — сказав Андреа. — Ну як ви там, усе ще тягнете військове ярмо?
— Тягну, та не дуже надсаджуюсь, — відказав полковник. — Оце приїхав постріляти качок у Сан-Релахо.
— Знаю. Альваріто вас шукав. Просив переказати, що він іще вернеться.
— Гаразд. А ваша чарівна дружина і діти здорові?
— Здоровісінькі. І просили переказати вітання, якщо я побачуся з вами. Вони тепер у Римі. Он іде ваша дівчина. Чи, може, одна з ваших дівчат.
Він був такий високий, що бачив навіть те, що робилося надворі вже посутеніло, але цю дівчину можна було впізнати навіть у темряві.
— Запросіть її випити з нами біля стойки, перш ніж сховаєте її у кутку. А гарна, правда?
— Гарна.
Тут увійшла вона — у сяйві краси й молодості, висока, довгонога, із скуйовдженим вітром волоссям. Вона мала бліду, смагляву шкіру і профіль, від якого в тебе аж серце щемить, та й не тільки в тебе; лискуче темне волосся спадало їй на плечі.
— Привіт, диво моє дивне, — сказав полковник.
— Привіт! — відказала вона. — А я вже боялася, що не застану тебе. Пробач, що я так пізно.
Голос у неї був низький, лагідний; англійські слова вона вимовляла старанно, мов школярка.
— Чао, Андреа, — привіталася дівчина. — Як живе Емілія й діти?
— Та, мабуть, не гірше, ніж опівдні, коли ви питали мене про це.
— Вибачте, будь ласка, — сказала вона, почервонівши. — Я чомусь завжди хвилююсь і завжди ляпаю щось недоречне. Що ж мені треба було спитати? Ага, чи добре ви провели тут день?
— Так, — сказав Андреа. — Удвох із давнім другом і найсуворішим критиком.
— А хто він?
— Шотландське віскі з содовою.
— Ну що ж, коли йому подобається дражнити мене, то хай собі дражнить, — звернулась вона до полковника. — А ти не будеш мене дражнити, правда?
— Ведіть його за отой столик у кутку і балакайте там із ним. Ви обоє мені набридли.
— А ви ще мені не набридли, — сказав полковник. — Хоч це розумна думка. Сядьмо, Ренато, за столик, гаразд?
— Добре, якщо тільки Андреа не розгнівається.
— Я ніколи не гніваюсь.
— А ви з нами вип'єте, Андреа?
— Ні. Ідіть до свого столика! Мене дратує, що він порожній.
— До побачення, caro[171] Спасибі за компанію, хоч ви й не хочете випити з нами.
— Чао, Рікардо, — сказав. Андреа, Він повернувся до них худою, довгою, нервовою спиною, поглянув у дзеркало, яке висить за стойкою, щоб бачити, коли вип'єш зайвого і вирішив, що обличчя у дзеркалі йому не подобається. — Етторе,— сказав він, — запишіть цю дрібничку на мій рахунок.
Він спокійно почекав, поки йому подадуть пальто, накинув його на плечі, дав на чай швейцарові рівно на двадцять процентів більше, ніж належало, і вийшов.
За столиком у кутку Рената спитала;.
— Тобі не здається, що ми його образили?
— Ні. Він любить тебе і до мене ставиться непогано.
— Андреа дуже милий. І ти теж дуже милий.
— Офіціанте!—гукнув полковник, а потім! спитав — Тобі також сухого мартіні?
— Так. Будь ласка, — сказала вона.
— Два дуже сухих мартіні «Монтгомері».
Офіціант, який воював у пустелі, всміхнувся й зник, а полковник обернувся до Ренати:
— Ти мила дівчина. І дуже гарна. Ти моє диво дивне, і я тебе люблю.
— Ти завжди так кажеш, і хоч я не знаю, що це означає, мені приємно тебе слухати.
— Скільки тобі років?
— Скоро дев'ятнадцять. А що?
— І ти ще не знаєш, що це означає?
— Ні. Звідки ж мені знати? Американці завжди: так кажуть перед тим, як мають від'їздити. У них, мабуть, так заведено. Та хай там як, а я тебе теж дуже люблю.
— Будемо веселитися, — сказав полковник. — І ні про що не думати.
— Добре, — сказала вона. — Ввечері я все одно не можу думати.
— А ось і наші коктейлі,— сказав полковник. — І пам'ятай: ніяких «будьмо»!
— Я не забула. Я тепер ніколи не кажу «будьмо», чи «хильнімо по одній», чи «пий до дна».
— Треба просто підняти келихи і, коли хочещ, можна цокнутись.
— Хочу, — сказала вона.
Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке «Монтгомері», і, цокнувшись, вони випили й відчули; як у грудях розливається приємне тепло.
— Що ти без мене робила?
