Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
«Мабуть, щось пов'язує легата з королем — щось таке, про що сам король і не відає. Бо легат остеріг не його, а мене, і до того ж заборонив мені казати про це моєму владареві. Вгадай сам, коли можеш, мій любий владарю. Фальшивий лист. Величносте! Коли виймете його з-за пазухи в убивці, то побачите, що це підробка, і з того зрозумієте ще більше. Ви збагнете, як складно й ризиковано було врятувати вам життя цього разу. Ви вже не питатимете: «Які там ще ваші вбивці, пані?»
Ви вже не ставитимете таких недотепних запитань. Коханий, як засліплює тебе твоя велич! Ти стоїш на своєму троні й не бачиш нічого за променистим сяйвом своєї величі. Я рятую твоє життя від тих, хто зазіхає на моє власне. Через тебе вони хочуть відібрати життя мені, а через мене — тобі. Ми помремо разом — або помру я сама. Але ти не помреш без мене — такого не передбачено. Ми хотіли мати на двох одне, неподільне життя — а тепер маємо дві смерті, що женуться за нами наввипередки: котра швидше дожене».
Доповіли, що прийшла її тітка Сурді. Габрієль зраділа, бо її жахала самота й вона вже хотіла втекти зі свого дому, вже й надумала, куди. Але вабив її якраз той дім, що був їй заборонений.
Пані де Сурді обняла свою багатонадійну небогу; таке бувало не часто, але тепер вона нетямилася з радості.
— Ви врятували життя королю. Тепер він уже не відкрутиться — ми попадемо прямісінько на трон.
Її свіжопофарбована зачіска полум'яніла, руки, здійняті вгору, біліли. Хоч яка вона була швидкоока, та довгенько не помічала, що небога не поділяє її радісного хвилювання.
— Народ вів вашого коня за повіддя. Народ за нас! — вигукувала пані де Сурді.— Двір має запасти в землю перед нами! — крикнула вона пронизливо. — Воля народу — божа воля.
— Тихіше! — спинила її Габрієль. — Йому б не сподобалось, якби він вас почув.
— Пані, чи ви при тямі? — спитала тітка. — Невже він не щасливий, що завдячує життя вам?
Габрієль не відповіла. Вона змовчала б і тоді, коли б сама краще все розуміла. Вона відчувала: «Нe можна тиснути на нього. Він же не має двох життів, хоч моє життя належить йому».
Та що схвильована тітка не вгавала, Габрієль урешті пояснила їй, що життя королю рятувало вже багато людей, а може, він і сам зумів би вберегти себе. Пан де Фронтенак зловив оце вже другого чи третього вбивцю. Рятівником короля був і пан д'Обіньє, і навіть блазень Шіко.
— Але нікого мій високий владар не винагородив так, як свою служницю, — сказала Габрієль д'Естре і, на превеликий подив пані де Сурді, схилила коліна. Повернулася спиною до кімнати й у куточку почала тихо молитися до святої діви.
Тітці набридло слухати ту молитву, і вона пішла, в глибині душі обурюючись: «Якби ти, дурепище, не ставала щодень дурніша, то трималась би своїх протестантів і підбила б їх на гарненький бунт, щоб вони домоглися коронування королеви зі свого, французького дворянства».
— Пресвята діво, матір божа, — молилася Габрієль. — Ти знаєш моє серце, ще змалечку зіпсуте, і лиш ти можеш угамувати його гординю. Мій коханий владар показав мене людові в роздертій сукні. Такої великої дяки й нагороди я не заслужила. Царице небесна, збережи для мене його життя.
В тій молитві було й благання за власне життя — Габрієль не висловила його прямо, але сподівалася, що матір божа й так зрозуміє, і скінчила на цьому.
Габрієль приречена
Весь наступний день Анрі пропустив, не бачився з Габрієллю. Ввечері їй принесли від нього листа. «Янголе мій прекрасний, — писав він зі свого палацу Лувру, — ти гадаєш, що бути королем дуже приємно, а моє бідне серце часто гнітить смуток тяжчий, ніж у найпослідущого з моїх підданих. Жебрак у мене під вікном не такий гідний жалю, як я. Одні — католики; вони кажуть про мене: «Від нього тхне гугенотством». Інші — протестанти; вони кажуть, ніби я зрадив їх і став більшим папістом, ніж сам папа. Я тільки можу сказати тобі: серцем я француз, і я тебе кохаю».
Вона все зрозуміла в цьому листі, зрозуміла глибокі причини його смутку і те, що воля його скута, що супроти нього навіть жебрак вільний. «Ми не можемо поєднатись», — означало це все. Але її це не вкинуло в розпач. Його нарікання ще додавало їй упевненості й сили.
Несподівано вигулькнув ще один убивця. За цим ніхто не стежив у дорозі, і він без перешкод мало не виконав дорученого йому, — король сам його викрив і схопив за руку. Король тепер був надзвичайно сторожкий, бо тільки він один розумів, через віщо їх до нього підсилають і що за першим незабаром з'явиться другий. Між іншим, перший був домініканець із Фландрії, а другий, капуцин, приїхав з Лотарінгії. Одним миром мазані. Чи Іспанія, чи Рим, чи Лотарінзький дім, чи Габсбурзький — справжньої дружби між ними не було ніколи, але в одному вони погоджувалися: краще буде, коли король Франції помре.
Підданих імператора — друзів чи ворогів, байдуже якої віри, — іспанці, чи ті, хто називав себе іспанцями, грабували, різали, садовили на палі, смажили на вогнищах, вішали на деревах уздовж сільських вулиць. То була репетиція дуже далекосяжного задуму, поки що не оголошеного; ніхто ще не називає його війною — навіщо це слово, воно лякає всіх. Проте загарбник, не оголошуючи війни, захопив переправи через Рейн у напрямі Клеве.
І зразу полки короля Анрі вирушили в похід. Він набудував для них добрих доріг, і в його війську, хоч зменшеному, панує дисципліна, але не бездумна: солдат знає свого короля Анрі й свідомо вірить у нього. Ось чому повсюди, куди приходили полки короля Анрі, ворог брав ноги на плечі. Для солдатів недобре, коли їхнього полководця не поважають, — тоді вони не поважають і самі себе і в своєму зіпсутому нутрі покладаються тільки на безкарність, зумовлену випадком.
Загарбник розраховував, що королівське військо, втративши свого проводиря, зразу ослабне; отже, досить буде знищити його самого. А коли це не
