Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Хоч Анрі збагнув усе це вмить, але нестерпний страх минулої години не хотів обернутись у сором і вилився врешті гнівом.
— Що це тут діється! — крикнув він. Ті двоє розгублено втупились у нього. Він, мабуть, теж з'явився перед ними не таким, як вони сподівались. Вони не думали, що він буде наче в корчах від хвороби й кричатиме, мов несамовитий. Перелякані, вони полишили йому шаленіти, поки він не вибився з сили — чи майже вибився. Габрієль відійшла від вікна й з благальною міною підступила до нього, а коли він після цілого потоку непогамовних слів замовк, наважилась узяти його за руку. Яка суха й гаряча була та рука! Габрієль сказала:
— Мій високим владарю! І нащо я це зробила… Я гадала дочекатись вас тут, щоб разом згадати минулі дні. А вийшло отаке лихо, і я дуже шкодую, що приїхала сюди, хоч і з добрими намірами.
Він відказав уже не так гучно, але не менш розлючено:
— Ви брешете, пані. Я знаю всю правду. Ви щойно виглядали у вікно, сподіваючись, що це приїхав не я. Тоді б ви до вечора мали час кілька разів поглумитися з рогоносця.
Бельгард стояв якось дивно згорблений, його обличчя враз помарніло. Він ухопив спійману птицю, що лежала в нього коло ніг, і хотів був вийти.
— Виправдайся, Бляклий Листе! — наказав йому Анрі. Зупинений тим наказом Бельгард обернувся боком і визнав:
— Я не можу, величносте.
— Ваш спільник виказує вас, пані! — вигукнув Анрі в новому нападі муки: досі він сам не вірив у те, що казав, а тепер мусив справді повірити.
Габрієль безпорадно здвигнула плечима. А Бельгард сказав:
— Величносте, мені лишається тільки проситись на службу до турецького султана. Він страчує своїх слуг, не допитуючи. А перед вами я ще маю й виправдовуватися. Я, той, хто був щиро відданий вам не тільки зі звички та з обов'язку. Ні, я довгі літа заглядав вам у душу й бачив — вона варта того, щоб заплатити за неї своїм життям, і така велика, що ви мали право забрати собі моє щастя. Я давно віддав вам і одне, й друге, і ви це самі знаєте, а найневніше моя відданість відома герцогині де Бофор. Інакше вона нізащо не дозволила б, щоб я супроводив її до цього замку й до цього покою.
Анрі відвів погляд від нього й буркнув ні до кого, навіть не до себе:
— Слова, хитрі слова. Розраховані на чулість.
Габрісль утрутилась саме вчасно:
— Він сказав не все. Він сказав, ніби я дозволила йому супроводити мене сюди. Ні. Я цього зажадала.
Вона не пояснила чому. Її коханий владар сам це збагнув: тільки-но ввійшовши, він розгадав усе. Він же знав її страждання, її страхи і зрозумів оцю відчайдушну спробу ще раз пробудити в ньому ревнощі. Вона хотіла повернути його в давні часи, в той забутий стан, коли він отак тремтів за неї, як вона тепер за нього. Тоді — чого лишень ви не зробили б мій високий владарю, щоб утримати мене! Любе моє дитя, чого лишень ти не зробила б тепер.
Він читав на її обличчі,— адже то було обличчя, в яке він вдивлявся найчастише, — читав на ньому все, що в неї на думці, що вона відчуває,— навіть її жалощі. Під час сцени з Роні він жалів її, тепер вона жаліє його. Не годиться нам давати привід для жалощів — ні тобі, ні мені. Ми сильні. Добре, що ви мені про це нагадали.
Спочатку він обняв Бельгарда й поцілував у обидві щоки. Коли настала черга його любої владарки, вона насилу зводила дух від пережитого хвилювання, і аж сяяла від здобутого успіху. Вона вже наперед чула те, що він хотів сказати. І справді, він, пригортаючи її до грудей, сказав:
— Завтра — все вже вирішено безповоротно. Завтра я покличу священика. Хоче він чи ні, а завтра він нас повінчає.
Вона повторила за ним: «Завтра», — так само сяючи, але подумала: «Якби ж то священик був зараз тут!»
Тільки-но від'їхавши від Кеврського замку, вони зустріли мисливців із собаками й гнались за оленем, поки не стемніло. Коли тварину нарешті звалили й випатрали, а собаки понажирались, мисливці обступили короля, що мусив сісти. Він сказав, що трохи забив коліно, нічого страшного. І враз у лісовій тиші почувся гамір інших ловів — гавкіт, покрики, звуки рога, все те не ближче як за півмилі. Та не встигли вони подумати, хто б це міг бути, як ті самі звуки почулися з відстані двох десятків кроків. Але не видно було нічого: між деревами вже залягла ніч.
Король здивовано спитав:
— Хто це сміє перебивати мені полювання? — і наказав графові де Суассону піти подивитися, хто там. Суассон подався в хащі й розгледів там якусь чорну постать, що з'явилась і вмить зникла, промовивши: «Не лякайся!» А може, то було: «Покайся!»
Граф де Суассон повернувся й сказав, що голос був грізний. Але його наказ він розчув не дуже виразно. Король не сказав на те нічого: він сів на коня й поїхав поруч герцогині де Бофор, а інші мисливці — зразу за ними. Ніхто не говорив про те, що від чужих ловів, хоч досі вони озивались так гучно, більш не чути було й звуку.
Доїхали до найближчого села, і король, не сходячи з коня, стан питати селян та пастухів, котрі в таку пору ще були надворі: що це таке діється в них у лісі? Декотрі відповідали, ніби знають того злого духа: тут нібито його володіння, і прозивають його Великий Ловчий. Допитуючись далі, король почув, що в цих лісах часто з'являється сам святий Губертус[78] і полює зі своїми невидимими, але чутними ловчими та собаками.
— Святий — це вже приємніше, — зауважив Анрі, звертаючись до Габрієлі, але зовсім заспокоївся лиш тоді, коли останній із розпитуваних признався йому, що то один тутешній браконьєр удає злого духа і в такий спосіб безкарно полює на королівську дичину. Та король однаково про все дізнається і зловить його.
— Неодмінно — наступного разу, — пообіцяв Анрі, задоволено рушив далі й запевнив
