Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
До неї й до самої приходили вельми дивні відвідувачі — правда, тільки по одному. Всі хотіли дізнатися, чи справді в неї був папський легат, хоч ніхто в це й не вірив. Нібито він потай увійшов у дім, коли вже смеркло, без численного почту, без жодного смолоскипа, і вийшов теж непомічений, хоча за будинком весь час стежили.
Майже так само потиху з'явилася до Габрієлі найдавніша з її смертельних ворогів — пані де Сагон. Її прийнято не зразу — Габрієль пустила її до себе лиш через годину, коли їй доповіли, що гостя чекає терпляче й покірно. Коли її впустили, вона вхопилась за стілець і насилу спромоглась заговорити.
— Пані, я завжди бажала вам тільки найкращого, — прожебоніла вона.
— Пані, ваші побажання справдяться, — відказала Габрієль гордовито — підкреслено гордовито, і Сагон скривила обличчя в плаксиву гримасу, чи то в плаксиву усмішку. Яким маленьким здавалось її пташине личко!
— Простіть мені! — пронизливо вигукнула вона, затріпотівши обома руками. — Я цього ніколи не хотіла.
— Чого ви не хотіли? — спитала Габрієль. — У мене все гаразд, король одужав, його ухвала одружитися зі мною непохитна. Ми не маємо жодного ворога, коли вже й ви мені друг.
— Пані, стережіться, о, стережіться! Я благаю вас, щоб ви були обачною, ревніше я не могла б і за власне життя просити.
Її непоказне личко аж позеленіло, і Сагон трохи-трохи не зсунулась зі стільця й не впала на коліна. Тому Габрієль сподобила її відвертого слова.
— Ви говорили дуже багато, папі. Коли б усе, що ви наговорили за ці літа задля моєї згуби, почало текти й залило цю кімнату, ми обидві потонули б. Але тепер лихі слова справді ринуть цілим потоком. Я бачу, що він вас лякає. Тож облегшіть душу й розкажіть нарешті не якісь вигадки, а те, що ви справді знаєте.
— Якби ж то я знала! — Сагон рада була б заломити руки, але вони в неї тіпались.
— Хто хоче вбити мене? — спитала Габрієль.
Сагон, умить скам'янівши, втупилась у неї.
Габрієль:
— Пан де Роні?
Сагон мовчки похитала головою.
Габрієль:
— Я б однаково вам не повірила. Люди герцога Тосканського? І як саме?
Сагон:
— Скрізь якісь шастають і шепочуться, вся Європа в це вірить, стільки таємних посланців від усіх дворів з'являються в Парижі й зразу щезають. Сердечними справами короля Франції заклопотані і папа, й імператор, але це ви й самі знаєте.
Габрієль:
— Що ж ви мені принесли нового?
Сагон — майже нечутно:
— Цамет. У його домі це буцімто вирішено.
— За картярським столом, звичайно, — сказала Габрієль. — І хто ж при тому був?
Сагон міною й жестами показала, що її відомості і навіть сила на цьому вичерпались.
— Уникайте того дому! До шевця Цамета вам не можна приходити навіть із королем, — зашепотіла вона ще таємничіше. — А без нього й поготів.
Вона хотіла вже встати, але зразу не спромоглась, і ця миттєва кволість дала їй час на те, щоб зважити своє власне становище: Сагон умить зрозуміла, що тепер не тільки сама Габрієль мусить боятися за своє життя.
— Я сказала забагато, — перелякано видихнула вона, схопилася, затулила руками обличчя й заридала. — Тепер я в ваших руках.
— Ніхто ж не здогадується, що ви тут, — сказала Габрієль.
Але Сагон заперечила:
— Невже ви гадаєте, ніби за вашим домом не стежать? Адже легата тут заскочили.
Це вона сказала знов із звичним розрахунком, а тому підняла тонкі пальці від очей і пильно стежила за виразом співрозмовниці. Насправді легата ніхто не заскочив. «Та коли я це вивідаю й зможу підтвердити чутки, тоді мої відвідини будуть виправдані, а я врятована».
Але Габрієль відповіла:
— Легат? Я ще з літа його не бачила.
«Чортова брехуха, — подумала Сагон. — Ну що ж, умри, герцогине де Свиньйон», — подумала вона в запізнілому гніві на саму себе через свою помилку. І тим улесливіше попрощалася, ще раз висловивши своє каяття, — і тепер уже й пояснила його. На початку, коли каяття було щире, вона цього не зуміла.
— Я завжди любила вас, пані. Тільки любов збила мене з пуття й змусила чинити так, ніби я вас ненавиджу.
Вона заглибилась у страшенно складні пояснення, весь час удаючи глибоке душевне збентеження, а поки говорила, господиня довела її до таємного виходу, яким збиралась випустити гостю. Там Габрієль сказала:
— Можете заспокоїтись, пані. Таємницю вашого візиту я заберу з собою в могилу.
Тоді Сагон аж похлинулась — по-перше, тому, що її розкусили, а по-друге, через ту незвичайну простоту, що з нею ця жінка, над якою нависла така тяжка загроза, говорила про свою могилу, і то без елегійних нарікань та істеричних зойків.
До краю спантеличена цим, Сагон спіткнулась і перескочила через поріг обома ногами зразу.
А Габрієль запросила до себе пана де Фронтенака, давнього сподвижника короля, — він мав честь командувати невеликим загоном її охоронців. Вона без передмови спитала:
— Де тепер той чоловік?
— За дві години дороги. Але він пробереться до міста аж завтра ввечері. Тільки накажіть, ласкава пані, і я схоплю його ще цієї ночі.
— Зачекайте, — відказала Габрієль.
Але вояк заперечив:
— Не варто чекати що довше. Ми ще з жодним із убивць короля стільки по воловодились. За цим я наказав стежити крок по кроку, підколи він переступив кордон королівства. Ми могли б його вже десять разів спіймати, цього фламандця, його в будь-якому перевдязі легко розпізнати.
— А як же ви його висвідчите? Треба, щоб його схопили в Луврі, коли тут буде юрба і в неї замішається король, а з ним і я.
Фронтенак остеріг:
— Наш єдиний доказ — його довгий ніж. А нагода його вихопити — це якраз у натовпі, в штовханині.
— Коли ви його схопите, — твердо принадила Габрієль, — то нишком підкиньте йому оцього ось листа. Брюссельський легат дав йому наказ тільки усно. Але треба, щоб на ньому знайшли той наказ чорним по білому, щоб король повірив нам, що хтось наважився на таке.
— Та воно й важко повірити, — зауважив вояк, сам дивуючись. — Миропомазана величність, переможець і великий король… Та хоч би з яким правом він вважав себе недоторканним і
