Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Габрієль, хоча й сказала: «Так, дістали», — але в глибині своєї тривожної душі думала: «Не лякайся» або «Покайся», — так не кричатиме жоден браконьєр. Це призвістка. Те саме підозрювала й більшість придворних, що тісним кільцем оточували її й короля, та й хтозна, що насправді думав сам король. За призвістки, хоча й фальшиві, вже була мова на початку цього полювання. Та чи справді вони поспіль фальшиві, коли ми раз у раз зустрічаємо їх усупереч своїм поглядам і натурі?

Той, хто перший заговорив того дня за призвістки, був пан де Роклор. І ось він, тільки-но мисливці дістались до Лувру, попросив у його величності дозволу щось повідомити віч-на-віч. Маршал Роклор дуже шкодував, що не відкрив усього завчасу. А тепер він прийшов запізно, і король відіслав його:

— Ви мені не потрібні. Мені негайно потрібен хірург.

І впав непритомний. Занадто довго терпів він муки через те, що не міг справити однієї потреби: не виходило.

Так Роклор і не зміг відкрити йому того, що знав, — а згодом навіть був цим задоволений, хоча його трохи мучило сумління. В цю історію довелось би замішати надто багато придворних. Вороги герцогині де Бофор розшукали двох шибеників, які знічев'я дуже добре навправлялись голосами наслідувати гамір полювання: покрики, собачий грай, звуки рогів, — удалині або й близько. І коли ще луна в лісі помножувала ті звуки, то будь-хто міг піддатись омані. А до всього ще й ота чорна постать у гущавині, що грізним голосом вимагала: «Покайся!»

Габрієль у тривозі за своє мізерне життя

Та хвороба мала вже не самі духовні причини. Перевтома душі досі виливалась тільки в гарячку. Цього разу тіло не допомагало збутися мук, а ще обтяжувало їх. Мусив утрутитись хірург і щодня подавати допомогу тому органові, що не справляв своєї служби. Анрі мужньо терпить тілесну муку; важче було стерпіти свідомість, що твоє тіло вже зраджує тебе. В гарячці він шепоче: «Якби я мав двоє життів, то одне віддав би святому отцеві». Так і казав: «святому отцеві», — язик вимовляє не те, що має на увазі розум: той шукає присутню тут людину. Марно напружує хворий широко розплющені очі, щоб розгледіти її: це їй він хоче віддати одне з двох життів. Він тягнеться до неї непевною рукою, але Габрієль уникає доторку.

А в неї повіки сухі, вони почервоніли від безсонних ночей коло її коханого владаря, а страх її вже дійшов до грані холоду. Ні дрожу, ні сліз, хіба тоді, воли її високість сестра короля навколішки молиться разом з нею. До цього не можна вдаватися часто: Габрієль боїться розслабитись у спілкуванні з усемогутнім. Їй самій треба бути тверезою й сильною, щоб заступати всемогутнього, як його служниці, й підтримувати життя в цьому чоловікові. Вона виконує щонайпринизливіші обов'язки, найпрекраснішими руками королівства допомагає тому органові, що не справляє своєї служби. Годину за годиною сидить в головах у недужого, схилившись до нього вухом, і ловить його плутані слова — не ті, що в нього в думках, бо ті всі звернені до неї. Його розум, що блукає манівцями в темних лісах, губить її образ, як тільки потягнеться до нього. Але й вона губить і шукає його, хоч він лежить тут, стражденний. В ті дні її гнітило жахливе передчуття, що вони вже ніколи не віднайдуть одне одного до кінця і їхні погляди й душі вже не будуть такі відкриті, як були. Хоч би як обоє прагнули до цього, їх завжди спинятиме й загадково різнитиме спогад: дерева в тумані, відлуння незримих подій, лови привидів.

Ту ніч, коли він уперше спокійно заснув і спав, як їй здавалось, аж надто тихо, вона сама вдихала повітря йому в розтулені уста, аж поки знемоглася. Вранці він прокинувся здоровий. Вороги Габрієлі лихословили: хоч вона й сиділа біля королевого ложа, але небо ще раз явило довготерпіння. Зате лікар ла Рів'єр[79] твердив: герцогипя де Бофор підтримала міцну природу короля, і це було вгодно богові.

На жаль, видужало тільки тіло, але не душа. Гарячка теж минулась не зовсім, та це пусте: безмірно гнітили його смуток і знесилля. Такої втоми він іще не відчував після жодного бою, і навіть смертельний стрибок не лишив її по собі. Але ж діла цього року були вершиною його правління, тож невже нагорода за це — така нехіть, що не піддасться нічому? Марні найкращі театральні вистави, хоч там літають у повітрі феї та дріади, а в дзеркалах з'являються магічні видива, і птахи людськими голосами розігрують комедію, — всі з цього дивуються й сміються, тільки не король. Марні найзвабливіші балети; добірні красуні являють оку нічим не прикриті принади, роблять це, щоб розвіяти меланхолію короля, — може, котрась зуміє. Честолюбно прагнучи зцілити короля, ті дами вигинались перед ним своїми спокусливими тілами так, що жодна складочка плоті вже не зберігала своєї таємниці. Наміри їхні були якнайшляхетніші, але йому вперше в житті не подобались їхні природні чари.

— Не цікаве воно мені,— казав він. — Ніщо мені не цікаве, — шепотів і відвертався, не зважаючи навіть на герцогиню де Бофор: вона сиділа поряд, але він поводився так, ніби її тут не було. Коли він зіперся чолом на руку й покинув дивитись на видовище та слухати солодкі звуки, одне по одному зникли танцівниці, музиканти й усі придворні, а він того й не помітив. Правда, після тривалої глибокої задуми король таки повернувся до дійсності й побачив, що він сам. Порожня зала, за піднятою завісою звалено рештки свята, музичні інструменти, театральні машини, позолочений шолом, зів'ялий букет. Покинутий король схилився в другий бік — крісло поряд було порожнє, навіть перекинуте. Певно, герцогиня втікала прожогом. Він спитав у свого почуття, але воно не відповіло, любо йому бути самому чи прикро.

— Ніщо мені не цікаве, — промовив він у порожнечу, і луна повернула йому ті слова.

Згодом герцогиню де Бофор хвалили: вона, мовляв, зрозуміла, що її гра дограна, й перебралася з Лувру до свого дому. Лиш тяжка хвороба короля давала їй право жити з ним, у королівських покоях, які не мали стати її покоями ніколи. І тим більше здавалось потрібно усунути її остаточно — коли можна, то не вдаючись до крайніх заходів. Бо її не тільки ненавиділи, а й жаліли. Багато хто наперед шкодував за тим, що готовий був зробити, — коли треба, то й перед крайніми заходами не спинитись. Досі