Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

— Не займайте цього бідолаху. Він через злидні так дратується. Нехай з нього більш не беруть податку за човен. Тоді, я певен, він довіку кричатиме: «Слава Анрі! Слава Габрієлі!»

Пройшли ще кілька кроків, і Габрієль, відкинувши з обличчя каптур, заговорила зі злістю й мукою в голосі:

— Його намовлено. Вам хочуть показати, що я всім ненависна. Величносте! Коли після замаху на вашу священну особу наших із вами коней вели за повіддя, тоді ваш народ не ненавидів мене. А згодом на подвір'ї й під моїми вікнами — ви ще пам'ятаєте, що там вигукували? Тоді не було ненависті.

— Пані, про ненависть і мови нема, — відказав Анрі. Обнявши її, він відчув, що під широким плащем вона вся тремтить. — Ви нічим не наживали собі ворогів. Ви були добра, а завдяки вам і я ставав кращий. Моєму Морнеєві я пробачив трактат про месу, бо ви мене умовили. І моєму Агріппі, коли він, бувало, дошкулить мені язиком, я щоразу повертав свою ласку — завдяки вашій доброті. Я люблю вас, тож заспокойтеся.

Віяв холодний вітер, і Анрі щільніш угорнув її плащем. Крізь тканину, що глушила її голос, вона жалібно шепотіла:

— За що мене так ненавидять? Я не хочу вмирати.

Тим часом вони вже підійшли до дому Габрієлі. Вона стрепенулась і вигукнула:

— Величносте! Сядьмо на коней. Ви побачите, що народ мене любить.

Тоді Агріппа зрозумів, що вже час йому урвати свою злякану мовчанку. Хто ж бо не знає, що діється! Кожен що-небудь чув про це або щось бачив хоч краєчком ока. Всі здогадуються, крім самого короля.

— Вислухайте мене, величносте! — попросив він. — Вельможна герцогине, пробачте мені те, що я скажу.

Анрі не впізнавав свого Агріппу. Цей зухвалий півник-забіяка розгубився й белькоче, мов спійманий провинник:

— Це правда, що ви сьогодні мали побачити в своїй столиці багато сільського люду. Перед вашим палацом Лувром мали зібратись великі юрми й волати до вас, щоб ви почули, чого хоче ваш народ. Щоб ви нарешті зважились і дали йому королеву одної з ним крові.

— Чому ж я не бачу цих людей? — спитав Анрі.— Звідки вони зійшлися? — додав з жадібною цікавістю в голосі.

Агріппа:

— Вони прибули з Луари.

Анрі:

— А, знаю. Подорож річкою. З берега один селянин пообіцяв мені: «Вашу королеву ми боронитимем, як і вас». Я не кликав їх. Тут їх нема. Що сталось?

Агріппа:

— Коли вони дійшли до арсеналу й хотіли ввійти до міста, пан де Роні з солдатами завернув їх. А їхнього ватажка заарештував.

Анрі:

— Того чоловіка, що обіцяв боронити нас? Я цього не хочу.

— Ні, їх привів сюди хтось інший, — прошепотів Агріппа, сторожко озирнувшись: чи ніхто не підслухує? Але й Фронтенак мав той самий вираз обличчя; обидва знали надто багато й мовчали надто довго. Вітер, присмерк, таємниця, і чотири постаті застигли на місці. Хто ступить перший крок, хто вимовить перше слово?

Габрієль:

— То був пан де Сабле. Я сама послала його. Йому не пощастило, бо він повів своїх людей повз арсенал. Величносте! Покарайте не його, а мене.

Анрі не відповів. Він наказав Фронтенакові провести герцогиню додому. А його самого Агріппа супроводив до першого дозору й там зупинився. Анрі пішов далі, проте обернувся й сказав:

— Дякую, старий друже.

Один із дозорних підняв ліхтар, і Агріппа прочитав на обличчі Анрі тяжкі муки сумління. Та це не налаштувало його ні на крихту лагідніше. До нього повернувся звичайний зухвалий тон.

— Запізно дякуєте. І чом я не заговорив вчасно! Спочатку було лиш декілька таких, кого слід було знешкодити, пославши у вигнання. А тепер це широченна змова, і учасники навіть не знають один одного. Але всі до неї причетні і всі будуть винні: і я, і ви теж.

На останньому, найзухвалішому слові присадкуватий чоловічок підскочив і став у позу чемного поклону: відставлена нога, капелюх у руці. Власне кажучи, не король відпустив його, а він короля.

Анрі замкнувся в собі. «Треба звести рахунки, провести рису і вписати підсумок, як робить хтось в арсеналі. У нього чисте сумління, яке йому забезпечують точні розрахунки, а інакшого йому й не треба. Він може будь-коли довести мені, що селяни прийшли до моєї столиці як бунтівники, а того, хто привів їх, посаджено до в'язниці справедливо, бо він молодий і зухвалий. А мені не можна бути таким, а то б я, далебі, знав, що робити!»

Він почав бігати по кімнаті, звалив додолу два великі глеки, і дзвін металу довго висів у повітрі. Нарешті король голосно застогнав, і з глибини кімнати з'явилась гордо випростана постать його першою камердинера д'Арманьяка.

— Величносте! — почав він, не чекаючи дозволу, таким самісіньким голосом, як той, що Анрі чув зовсім недавно. Агріппа, а тепер ще й цей: усі старі сподвижники раптом набрались відваги.

— Що там у тебе?

— Вам треба вже знати правду, наважився пан д'Арманьяк. — А потім ви вчините, як годиться великому королю.

— Про велич ми вже знаємо, — сказав Анрі.— Лишається правда. І вона відома тобі?

— Лікарям. Вашим лікарям, — повторив цей супутник цілого життя. Він трохи пом'якшив свою поважну міну й скривив уста. — А вони довірили її мені.

— Чому ж не мері? — спитав Анрі, знизавши плечима. — Адже вони так люблять урочистість! Коли я лежав хворий, вони всі збирались коло мого ліжка, і мій перший лікар ла Рів'єр звертався до мене з глибокодумними напученнями. Звичайно, той, хто дослідив мою природу, знає якусь правду про мене.

— Панові ла Рів'єрові не стало відваги сказати вам цю правду в обличчя, — д'Арманьяк притишив голос і опустив погляд.

Анрі зблід.

— Швидше кажи! Це стосується герцогині де Бофор?

— Її також. — Старий спробував іще раз напустити на себе поважний вигляд, одначе слова його прозвучали безсило. — Ви більше не зможете мати дітей.

Анрі чекав чого завгодно, тільки не цього.

— Але ж у мене знов буде дитина. Габрієль уже вагітна.

У відповідь він почув:

— Це у вас буде остання. Після вашої хвороби цьому настав кінець — так твердить пан ла Рів'єр.

Король не спромігся відповісти. У голові в нього лавиною ринули згадки, думки, висновки, д'Арманьяк здогадувався, які. Що більше їх накочувалось, то певніший був останній висновок, що проводив підсумкову рису. Вирішено, побачив Арманьяк. Ухвала тверда, вона вже не переміниться. Він одружиться з тією жінкою, від котрої має синів, бо не матиме їх більше.

Перший камердинер відступив убік; його владар про