Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
— А втім, — додав пан де Роні, перейшовши від казки, від іронії до свого завсідного напутливого тону, — а втім, високі особи й видатні державці часом зачинали дуже хирлявих дітей, і прикладів цього вистачає.
Ті приклади він перелічив по пальцях — спочатку легендарні імена з найдавніших переказів, далі перських царів та римських імператорів, не пропустивши жодного, і скінчив на Карлі Великому.
Школярська премудрість, — це нагадало Анрі про посередність щирого слуги. І нащо йому оце все слухати? Він різко сказав:
— Годі прикидатись. Ви знаєте, котру я маю на увазі. Цим я ще не кажу, що одружуся з нею, — Анрі висловив це застереження, щоб не викликати надміру впертих заперечень. — Я наказую вам говорити відверто й сказати мені всю правду в вічі.
Що ж лишалося міністрові, як не заявити своєму владарю відверто, що його шлюб з герцогинею де Бофор спіткає загальний осуд? Чи треба це повторювати?
— Ви самі будете соромитись, коли вас уже не жбурлятимуть хвилі кохання. — Наказ говорити відверто виправдовував навіть такі слова. І далі: — Спадкоємність вашого трону будуть заперечувати, бо навіть обидва ваші сини сперечатимуться за нього. Перший з них породжений у подвійному перелюбстві, другий — тільки в звичайному. Не говорячи вже про тих, котрих ви породите згодом у шлюбі: вони вважатимуть себе єдино законними.
Роні, тепер Сюллі, врешті збився на поблажливий тон, а в тій поблажливості виказав і погорду.
— Перше ніж говорити більше, я б хотів, щоб ви на дозвіллі обміркували все це.
— Ви сказали цілком досить, — неласкаво відповів Анрі й відпустив міністра.
Він любив вислухувати так звану «правду в вічі». «Все, що можуть повідомити люди, дуже цікаве й різнобічне, воно відкриває мені суть людини і з якогось боку завжди буває слушним. Але єдиною істинною правдою воно не буває ніколи. Що я знаю?» І все ж від розмови з міністром у ньому лишилось якесь роздратування — не тому, що він, король, мусив почути, ніби йому колись доведеться соромитись. Проживши довгий вік, мусиш соромитись багатьох вчинків і становищ, яких годі уникнути. «Найдорожчий мій скарбе, моя найрідніша в світі, аби лише від оцих так званих «правд у вічі» прилипло до тебе не дуже багато! А то я мушу сердитись на тебе, я дратуюсь через тебе і вже й зовсім не знаю, чим воно все скінчиться».
Габрієль, що це знала, скільки сили поривалась назустріч розв'язці. В найкращі для неї часи вона спокійно чекала, що принесе їй доля, а коли й боролась, то не гарячково. Тепер їй не терпілось, і щовечора в спальні вона наполягала, домагалася свого права, про яке досі завжди мовчала: право піднести її вона полишала тільки своєму владареві. Чарівна Габрієль не намагалась досягти чогось — нехай це роблять для неї природа й талан. А тепер бідолашна Габрієль почала користуватися своєю красою як зброєю. Вона нагадувала королю про те блаженство, яке йому дарувала; та коли вона справді дарувала його, це виходило само собою — так, як проростає зерно.
Коли вона в такі вечори показувала на свій живіт і голосно вихвалялась вагітністю, через яку він повинен з нею одружитися, — щоразу в глибині душі обоє лякались. Він — через те, що вона так змінилась. Вона — тому, що посилалась на дитину, саме на ту дитину, що загрожувала їй нещастям, як несхибно провіщали зорі та лінії на руці. Коли їй дороге життя, їй тільки й лишається, зректися своєї мети; щоб це зрозуміти, їй не були потрібні й зорі. Та попри це розуміння, попри її бажання вона корилась якомусь злісному потягові до розв'язки — а самій аж дух забивало, бо це суперечило розумові й почуттю самозбереження.
Анрі пестив жінку, зломлену розпачем. Його власне роздратування втихало, її нездорову ненависть — коли вона й ненавиділа коханого в такі хвилини — відносив потік сліз, і вони давали одне одному щастя. Насолодою, жагою, ніжністю він переконував кохану й самого себе, що це й досі те саме кільце-перстень з утіх чуттєвих і душевних. Та інший перстень, ковзнувши з його пальця на її палець, уже завдав їй такого болю, що вона його впустила.
Вони знов їздили разом на лови. Анрі покидав її дуже рідко. Бо він відчував її страх, та й сам, звісно, побоювався за неї, хоч ті побоювання не були виразні, такі, проти яких можна вжити заходів. Якось уже смерком вони поверталися з ловів; при них було тільки двоє дворян — Фронтенак і Агріппа д'Обіньє. Вчотирьох вони під'їхали до міста по лівому берегу Сени, що там, трохи віддалік від старих мостів, називається набережною Малаке. Будівництво нового мосту[81], розпочате Анрі, було припинене через дуже важливі події в королівстві й поновлене тільки того року, отож переправлятися через Сену доводилось човном. Ось і човен з похмурим човнярем, що не дивиться на своїх пасажирів і не впізнає їх. А король, що любить видобувати правду з кожного, питає:
— Ну, як тобі подобається цей мир, що уклав наш король?
Човняр:
— Ет, що мені з того знаменитого миру! Податки які були, такі й зостались. Навіть за оцей нікчемний човен деруть податок, то як же з нього прожити?
Король:
— І король не наводить ніякого ладу в тих податках?
Човняр:
— Та король, може, й хотів би зробити лад; але ж він має утриманку, а тій щодень давай нові вбрання та всілякі витребеньки, і хто ж має за все те платити, як не ми? Та якби вона хоч вірна йому була! А то, кажуть, тільки й знає віятись.
Сміх короля урвався. Герцогиня де Бофор була в широкому плащі; каптур закривав їй усе обличчя. Човен причалив, дворяни плигнули на берег і подали руку дамі. Король зійшов з човна останній. Човняреві, що вже відштовхнувся, він гукнув:
— Я їй це перекажу!
Той, довготелесий і кістлявий, стояв, зігнувшись над своїм веслом, і навіть голови не повернув. А герцогиня сказала до короля голосно, так, що почули й дворяни, і сам човняр:
— Його слід повісити.
Цих слів по-справжньому злякався тільки один — Агріппа д'Обіньє. Анрі вже звик до цієї нової дратливості його коханої владарки. Нещодавно, коли вона, ризикуючи власним життям, знешкодила першого
