Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер

— Майбутнє, просування, ризик — ось наше гасло.

— А якщо організувати паті з папараці, де одна з ваших дівчат понюхала би білу доріжку? Он Кейт з нею знову на хвилі опинилася.

— О ні, тут нічого не вгадаєш.

— У такому вигляді ми не можемо її грінлайтити.

— Вони всі наче заков’язли. Не вміють триматися на людях. Штучні якісь.

Алжирський транссексуал запізнився, та все ж таки прийшов, махнувши нам віялом, мовляв, продовжуйте, мене тут нема, і давши на здогад, що він — єдина поважна пані в нашому збіговиську. Височенна потіпаха у тісному жакеті з величезним декольте, з довгим кісьми, перехопленими бантом на потилиці, ця «shemale» пригладила туго затягнутого хвоста, що коштував двадцять п’ять мільйонів євро рекламної площі за рік, і сказала:

— Як на мене, якщо залучати росіянку, то чом би не взяти чеченку?

— Пречудова думка!

— You are so bright![23]

— Чеченка принесе нам неабиякий зиск!

— Нічогенько! Це надасть образові марки гуманності й charity,[24] незлецька думка, справді!

— Мусульманка не улягає нашим бест-практикам, та задля такої нагоди можна і знехтувати ними. Та все ж таки доведеться провести чекінг з крайовими директорами.

— Як буде бенчмаркетинг, то я купую 800 відсотків!

— Зачекай, то ти хочеш чеченку-наркоманку чи нормальну?

— Дуже дотепно. Shut up. Too many jokes.[25]

Колишній генеральний директор став генеральною директрисою паризького відділу «Л’Ідеаль Парі інтернасьйональ», помінявши стать, як ото один з братів Вачовскі. Ця нещодавня жінка (він допіру повставляв собі імпланти грудей ЕОС) стала одною з найбільш впливових на світі: смаки Рашида Бані визначали зовнішність мільйонів наших споживачок. Коли він розтуляв рота, решта стуляла свої пельки: директори з розвитку, очільники підрозділів, керівники груп і менеджери марки раптом ставали німі мов риба. Людина, що зважилася поміняти стать, не могла не бути експертом з жіночності. Її слово мало більшу вагу, ніж думки будь-яких чоловіків та жінок, бо він був і те, і те заразом. У розумінні клієнтів Рашид сягнув далі, ніж усі його колеги: хай що кажи, а одітнути собі кабаку — це акт високої фахової свідомості. Мені відразу ж стало зрозуміло, що цього разу я свіжого м’яса їм не продам. Мені кортіло сказати: «Як можете ви критикувати мій кастинг? Порівняйте моїх красунь з вашими дружинами!»

Проте я стримався. «Арісто» боїться, що «Л’Ідеаль» улаштує тендер за участі іншої агенції чи, ще гірше, підпише угоду з якоюсь кіноакторкою. На мене чинять пекельний тиск, якщо не гріх застосовувати цей епітет у Божому храмі. Але «що робити» запитаю я услід за товаришем Леніним. Не вирушати ж під бомби до Чечні, щоб привезти їм чеченку… Ій-богу, я скрізь нетворкував: я став трудоголіком клаббінгу, Вічним Гоєм. Я опитав усіх плейбоїв-натуралів у Москві, секс-терористи від російської золотої молоді притягли мені своїх дівчат, я записав сотні мобільників, призначив майже таку саму кількість зустрічей і майже стільки ж разів зазнав невдачі, щовечора товкся в «Тарндоті», «Газгольдерсі», «На даху», в «Підвалі» й «Любі», вишукуючи зграбні дупці й тугенькі груденята (що, задля симетрії, полювали на зголоднілих олігархів), навіть вибрався за межі вашої імперії, подавшись до Києва, Риги, Вільнюса, Софії, Варшави, Белграда, Загреба, Бухареста і Будапешта (у Східній Європі навіть назви скидаються одна на одну: гадаєш, прибув до Румунії, аж ні, ти в Угорщині, дурнику!) Я відвідав усі «Fashion Lounge,»[26] де на плазмових екранах проходять дівчата, що здаються просто курдуплями поруч з тими, котрі обслуговують вас за шинквасом, і маю картки гостя усіх «Прайвіт джентльмене клабів» Східної Європи. Я заприятелював з Гулівером (босом «Дягілєва») і Сашою Соркіном (співвласником «Кабаре»), аж повернувся з невдачею до Парижа, не на жарт засумнівавшись у своїй компетентності.

3

Гаразд, та хоч натішився я всмак. Знаєте, відтоді як ми розлучилися з вами в Парижі, я багато чого зазнав. Тоді я працював у рекламній агенції й об’їздив півсвіту, а потім написав книжку, після чого мене, звісно ж, звільнили, навіть у в’язниці трохи посидів за участь у вбивстві, бо якось уночі напідпитку потрапив у Флориді в халепу… Потім дев’яносто дев’ять днів був я телеведучим у Франції, та то було вже бозна-що, адже я шукав самого себе… А ось відтоді як я живу тут, у мене таке враження, наче я знайшов те, що шукав. Дивно, адже в Москві я ніколи не поринаю в депресію. Мені здалося, наче я знайшов нарешті надійний притулок у компанії юних любительок push-up з хвилястими кісьми, яких я водив обідати в «Пушкіна» або в «Прадо», а потім гойдав у себе на колінах у клубі «Osen» або «Leto» з краєвидом на неквапливу річку… Я казав їм:

— Поцілуй мого годинника, бо він мені найдорожчий.

Декотрі лизькали його, куськали і смоктали. Я не брехав їм забагато, а то ще закохалися б. Я одвозив їх додому і самотою вештався борделями.

Ще в тому місті є один геніальний ресторан, що зветься «Лелека» («Аїст»), де в мене стріляли розбишаки. Ухилятися від куль — це щось на зразок національного московського спорту, враження такі, наче від велетенського слалому в Альпах. Уранці на похмілля я вирушав у Сандунівські лазні, де здоровезні драби з волохатими спинами шмагали мене в парильні чайними або самшитовими галузками. Коли моє тіло ставало аж синє, мене занурювали у дерев’яний кадіб з крижаною водою, виливаючи мені простісінько в мордяку відро окропу, а при цьому ще треба було реготати і доводити, що ти крутий хлоп’яга, постьобавши себе березовим віником. Той біль усував похмілля, і воно непомітно покидало мій організм.

Для конозистих дівчат, які ні на що не звертають уваги, в мене був у запасі один трюк. Після операції на очах лікар приписав мені краплі гілокомоду для зволоження рогівки. Я йшов до вбиральні й закрапував їх, аж ті краплі починали бігти з очей. Мої вдавані сльози злагіднювали найтвердіших: декотрі навіть закохувалися в мене (в Росії хлопці ніколи не плачуть, хіба що у війську). Я відразу ж цитував їм Тургенєва: «О лагідні почуття, м’які звуки, доброта і затихання зворушеної душі, згасаюча втіха першого чару кохання — де ви, де ви тепер?» Такого їм ще ніхто не казав. Почувши француза, що тремтячим голосом промовляв уривок з «Першого кохання», вони відразу ж потрапляли в пастку. А певно, я в цім ділі фахівець. Московські хлопці надто не клопочуться цим. Вони — люди прості: пиячать мов свині й живуть сьогоднішнім днем, тому що вмирають