Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер

йому здається, ніби вона заснула. Він пхає її, кусає за морду, обнюхує заплющені очі. Намагається звести то одну лапу, то другу, та вони тяжко падають у червоний липкий сніг. Марно силкується він збудити її. Минає десять, двадцять, тридцять хвилин. Врешті ведмежа здогадується, що вона нежива. Воно починає зойкати, спершу хрипко, тихенько, немов скривджена дитина, а потім, лементує, квилить до місяця. Спробуй уявити собі, як те звірятко, стоячи у кривавій калюжі, усвідомлює, що лишилося самісіньке на білому світі, й нетямиться від нелюдського лементу чи, навпаки, людського, що ще гірше для звіра.

Коли він змалював мені оте лихо, я заплакала. І він заплакав зі мною. Це вразило мене страшенно. А він провадив:

— Розумієш, ведмежа оплакувало матінку. Воно просило помочі, його покинули, воно у відчаї. Втративши батьків, ми дорослішаємо, намагаючись упоратися зі страшенним горем і жахом. Ведмежа вже хотіло було піти собі, аж його щось зупинило, і воно повернулося до матері. Воно намагається розтулити їй повіку, полизати морду. Воно не здається. І тоді відбувається неймовірне: ведмедиця розплющує одне око, а потім і друге! Вона ворушиться, дихає, позіхає і потягається! І ведмежа знову волає, тепер на радощах.

Воно гасає туди й сюди, залазить на неї, вона ніжно відпихає його… Уяви! Виявляється, куля не вбила її, а тільки подряпала, вона знепритомніла й оговталася, коли біль ущух. Сталося диво. Мисливець пішов собі, ведмедиця і дитинча притулилися одне до одного, щоб зігрітися, і зникли в хуртовині, щасливі, наче знову народилися на світ.

Октав правду казав, я знову заплакала, тепер від захвату. Це було немов чари. Він повсякчас клацав апаратом, знімаючи мої сльози, що котилися разом з тушшю. Мій смуток був дуже фотогенічний, не гірший від реклами „Сислею“.

— Бачиш, — сказав наостанку Октав, — вдруге твій плач був ще прекрасніший, бо ти проливала сльози відродження. Я щойно розповів тобі найгарнішу історію на світі — Євангелію».

Ірина К., модель, агенція «Арієто», Москва.

Хто вам дав мій телефон? А, цей той французик, що взяв мене за білоруску, я пошила його в дурні, мов найостаннішого йолопа, і треба ж було лишити йому мої координати! Він цілісіньку ніч випрошував у мене номер телефону! Шукав дурман, казав, що покінчив з ним, та чомусь тільки про нього й казав, як ото всі наркомани, яких корчить од його відсутності. Казав, що з кокаїном завжди те саме: або його нюхаєш забагато, або замало. Ото вже телепень! Та в мене є принцип: я нікому не даю мого телефону, а то потім буде ціла купа прикрощів, і ваш дзвінок — найліпший доказ цього!

Тетяна С., студентка, Нижній Новгород.

Не знаю, що вам сказати про мого сина. Я приголомшена. Стільки жертв… Перепрошую. Не могли б ви налляти мені склянку води? (…) Він був веселий, жвавий хлопчина. Завжди намагався бути в центрі уваги, плигав, пустував, сьогодні його назвали б «гіперактивний», а тоді казали «неуважний». Догани його вчителів я вважала компліментами, поважаючи цінність дитячого бунтарства, от халепа, невже ви вважаєте, що у всьому цьому винна я? (…) Я виховувала їх з братом сама, стільки мороки з ними було, гадаю, він приховував свою депресію, як я і свою ото… Діти дуже чутливі до настрою батьків. Ні, не думаю, що я потурала потягові Октава до мене чи до суперництва зі старшим братом. Та, зізнаюся, мені лестило те, що мої діти в захваті від мене! Його божевілля важко пояснити. Йому не бракувало любові. Може, її було забагато? Невже ви будете докоряти матері за надмірну любов до дітей! Ох, розлучення — звичайне явище за нашого часу, багатьох воно спіткало, та не можна ж повсякчас кивати на розлучення, авжеж, на нього можна все списати, та якби діти розлучених батьків усі зсувалися з глузду, то на білому світі було б повнісінько навіженців, що гуляють на волі. От самі подумайте лишень!

Софі де Л., мати підозрюваного, Париж.

(Свідчення, зареєстровані після терористичного акту в Головному слідчому управлінні ГУВД Москви).

Частина друга

Весна (Vesna)

Гроза омила Москву 29 квітня, і стало солодким повітря, і душа якось пом'якшала, і жити закортіло.

Михаїл Булгаков, «Театральний роман»

1

Zdrastvuite вам, papasha! У манекенів є душа? Я оце замислився про метафізику топ-моделей, зайшовши тихенько у ваш атомний гриб. Висадивши мене перед храмом, водій таксі дуже дякував, коли я відмовився взяти решту.

— Будь багатий, як Роман Абрамович, що скупив половину Англії, й живи сто сім років, як моя бабуня!

Чайові сприяють дружбі. Дякую, що погодилися знову прийняти мене, любий pater noster. У воді, яка омиває позолочену маківку вашого храму, відбивається сьогодні шарлатове небо, почеркане жовтими підйомними кранами, що бринять од вітру над Москвою-рікою, одне слово, хочу сказати, що у вас тут гарно, якщо, звісно, кінець світу може тішити око. Так добре пройти мостом Лужкова, лишивши позаду острів, де у приміщенні колишньої шоколадної фабрики будують помешкання для багатіїв, піднятися східцями, сизо-рожевими, неначе хмари, й обігнути ліхтарі, які крапинками позначають ваш «дурнуватий каламар». Дім на набережній, потойбіч сірої річки, має такий самий привітний вигляд, як і в романі Рибакова. У розкішних московських апартаментах олігархія заступила партійну номенклатуру, і нехай хтось спробує пояснити мені, в чому відмінність поміж ними, бо я особисто не розумію, нащо ваші революції, які нічого не міняють. Утім, ні, колись вірні слуги режиму милувалися з вікна басейном, а тепер храмом милуються. Поступ усе-таки, правда ж? Та дозвольте зауважити, що псевдобронзові барельєфи, якими оздоблений ваш фасад, просто бридкі, як і оті плити на паперті. Чом би не склеїти наново уламки колишнього Христа Спасителя, який похований на цвинтарі Донського монастиря? Вашому новісінькому храму старовина не зашкодила б. Фрески в ньому ще сирі, мури непорочні до непристойності, чистісінька тобі декорація в павільйоні для зйомок, святості тут і близько нема, навіть молитви здаються бутафорськими. Izvinite, я завжди все критикую. До речі, я вдався до рекламацій, дуже незручно сповідуватися навстоячки. Насилу почав, а вже поперек болить. Чом би вам, православним, не поставити в себе сповідальні, як ото у католиків? Задля дотримання вашого мазохістського ритуалу, нам доводиться розмовляти на ходу, в юрмі допитливих бабусь у хусточках. Вони так жадібно ловлять кожне наше слово, добре, що не балакають французькою так вільно, як ви? бачу, ваше паризьке заслання