Зима у горах - Джон Вейн

 Чоловік з лопатою нахилився й кинув землю на труну з Джеффрі. Він явно квапився засипати цю могилу й перейти до іншої, Люди вмирають увесь час, байдикувати ніколи.

Роджер дивився на блискучу трупу. Ось іще одна лопата землі впала на неї з гучним стуком. Якби Джеффрі лежав у тому ящику з мідними ручками живий, його барабанні перетинки не витримали б.

Час було йти з кладовища. От тільки позбутися б відчуття, що все це йому сниться. Лише тепер він зрозумів, що не чув ані слова із заупокійної відправи, яку читав цвинтарний капелан, чи як там він називається,— миршавий чоловічок з довгим гачкуватим носом. Роджер побачив раптом, що капелан ще й досі стоїть поряд з ним.

—     Більше немає проводжаючих, містере Фернівел? Ви самі?

—     Так, сам.

—     Небіжчик був вашим єдиним братом?

—     Він був моїм єдиним родичем, якщо не брати до уваги двох троюрідних тіток, що живуть десь на заході. Наші батьки загинули під час війни.

—     Як це сумно,— промовив священик професійно співчутливим тоном. Дивлячись на його довгий ніс, Роджер подумав, що за холодної погоди на його кінчику, певно, весь Час висить крапля.

Тим часом чоловік з лопатою вже майже засипав труну. Видно було лише один її ріжок та частину блискучої мідної ручки. Прощай, Джеффрі. Хай лондонська земля буде тобі пером.

—     Це твоя друга смерть, мій бідолашний брате,—мовив Роджер, дивлячись у могилу. На священика й гробаря він не зважав і говорив уголос.— ї вона принаймні не така жорстока, як була перша. Нехай тобі щастить на тім світі, Джеффе. Як захочеш повернутись на землю привидом — приходь до мене. Я не маю нічого проти. Завжди радий буду побалакати з тобою.

Чоловік з лопатою ще жбурнув униз землі й дрібного каміння, і цього разу труна остаточно зникла.

—     Вам куди? Може, я вас підвезу? — спитав Роджер священика, який мовчки спостерігав за ним.

—     Ні, дякую. У мене є тут справи.

—     Мабуть, треба ще когось ховати?

—     Усі ми йдемо з цього світу через одну й ту саму браму,— врочисто відказав священик.— І має значення лише те, що ми знаходимо по той її бік.

—     Як би мені хотілося вірити в це!

—     Ви ж слухали заупокійну відправу. Вона про тверду й непохитну надію на воскресіння до вічного життя.

—     Щодо надії, то вона тверда й непохитна,— відповів Роджер.— А от воскресіння — річ сумнівна.— Він простягнув руку.— Повірте, я зовсім не хочу похитнути вашу віру, І дякую за відправу.

—     Сподіваюсь, тепер ви зможете відпочити,— сказав священик.— Вас спіткало таке нещастя. Ви дуже любили свого брата. Я це бачу.

—     Відпочивати не випадає,— відповів Роджер.— Але обстановку зміню. їду на зиму в Північний Уельс. У справах.

Біля цвинтарної брами вони чемно попрощались.

—     Слухайте, я й досі не знаю, як вас звуть,— сказала вона.— Кілька годин теревеню з вами, а як вас звуть — не знаю.

—     Роджер Фернівел.

—     А мого імені ви, очевидно, знати не хочете,— сказала дівчина й знову посміхнулась — трохи ліниво, трохи пустотливо. Він ще не визначив для себе, що означав ця усмішка. Перед ним сиділа розслаблена, безтурботна, байдужо-недбала довгонога лялька. Хтиве, легковажне дівчисько, що не навчилося відмовляти чоловікам? Чи просто він її не цікавить?

—     Ні, дуже хочу,— відповів він, посилюючи до неї увагу.

Її гарні губенята на мить перестали всміхатися, щоб вимовити «Беверлі Нокхолт» чи щось подібне. В усякому разі, «Беверлі» вони ясно вимовили, а це все, що йому треба запам’ятати. Втім, якщо події розгорнуться так, як віл сподівається, то можна обійтися просто порядковим номером,

—     Радий познайомитися з вами, Беверлі.— А радітиму іще більше, коли як слід тебе притисну.

—     Ні, радіти слід мені,—майже насмішкувато мовила вона.

— Ваша склянка порожня,— зауважив він, підводячись.

—     І нехай,— не дуже впевнено відповіла вона,— Я не звикла пити.

Авжеж, не звикла. Надто зелена, щоб відчувати потребу в сп’янінні. У тебе й так кров грає.

—     Ну, хоч трохи,— промовив він.— Для компанії.

Взявши обидві склянки, свою і її, Роджер пішов до стойки. Оце поталанило! Карвенай, готель «Палає», Кінець сезону. Останні туристи повзають, мов сонні мухи. Офіціанти вдають, ніби в них повно роботи. Побачивши все це, Роджер уже був вирішив, що помре тут з нудьги. І того ж таки першого вечора сюди залетіло це дивовижне створіння! Власне не залетіло, а примчало на кумедному, мало не суціль хромованому моторолері з прапорцем. Багате дівча з Каліфорнії, років дев'ятнадцяти, щонайбільше — двадцяти. Подорожує в пошуках розваг і пригод, охоча до всього, що їй трапиться.

«Ну що ж,— подумки мовив Роджер,— час уже долі зласкавитися наді мною».

За стойкою висіло широке дзеркало з ледь підфарбованого скла; проказавши ці слова, він побачив, як у нього ворухнулися губи, і зрозумів, що говорить сам до себе, що справді вимовив ці слова вголос.

Бармен, меткий ліверпульський хлопець у короткій білій курточці, підскочив до Роджера. Він був дуже уважний до відвідувачів, сподіваючись завдяки цьому втриматись на роботі й узимку. Роджер узяв наповнені склянки й повернувся до Беверлі.

—     Ну, тепер я розбалакаюсь — не зупините,— сказала вона, підкидаючись на спинку дивана й закладаючи руки за голову. Від цього руху зад картатою блузкою простого спортивного крою чітко вималювались її груди, і Роджер, швидким рухом розстібнувши комір своєї сорочки, помолився в душі про те, щоб йому не дуже довго довелося чекати тієї хвилини, коли він зможе роздягнути її.

—     Мені подобається слухати вас,—