Зима у горах - Джон Вейн

Близько десятої Беверлі вийшла з ліфта. Роджеру довелося нагадати їй про те, що вони збирались поїхати прогулятися в гори, і після того, як він дав зрозуміти, що не дозволить їй порушити обіцянку, вона з властивим їй невимушеним і безтурботним виглядом погодилась їхати — мовляв, хай буде по-вашому, не люблю сперечатися, та й, зрештою, мені однаково — робити це чи щось інше. Поснідавши під його пильним оком, вона піднялася до себе, потім знову спустилась і тут раптом усе пішло як слід. Не зволікаючи, Беверлі повела Роджера на подвір’я, стягла моторолер з підпори, завела деренчливий моторчик, скочила в сідло й показала йому на сидіння ззаду.

—     Куди їхати? — гукнула вона крізь тріскотняву вихлопів.

—     Ліворуч,— відповів він.

І вони поїхали, кривуляючи серед машин. Будинків поступово поменшало, дорога пішла вгору, підтверджуючи

Роджерові теоретичні знання місцевості, і день, їхній чудовий день, розпочався.

Навіть погода була з ними заодно. Сонце визирнуло з-за хмар і розігнало густий туман; небо з білястого стало перлисто-сірим, потім блідо-голубим і нарешті яскраво-блакитним.. Над кущами вересу закружляли бджоли. Такий день — це ніби поріг, на якому зустрічається остання мить літа з першою миттю справжньої золотої осені. Роджер з насолодою вдихав повітря, настояне на солоних пахощах моря і пахощах диких гірських квітів. Моторолер дерся дедалі вище, його товсті маленькі шини підминали під себе круту звивисту дорогу, Роджер добропристойно тримав руки в себе на колінах, але на поворотах, коли його притискало до Беверлі, по жилах його наче пробігав електричний струм — хоч кричи, і край!

А втім, це не заважало йому милуватися горами, і те, що він бачив, вражало його. Він аж ніяк не сподівався потрапити в таку дику й безлюдну місцевість. Довкола, десь зовсім близько за обрієм, лежали міста і, судячи з карти, висота над рівнем моря була тут зовсім незначна, а проте всі його чуття підказували, що це — справжні гори: суворі, прадавні й неприступні. Вівці обурено дріботіли геть, коли вони з Беверлі, об’їжджаючи круті кам’янисті осипи, вихоплювалися з-за повороту. Потічки прокреслювали долини; жирні ґави розгулювали по убогій траві. Чи то були круки? І невже там, угорі, ще водяться орли?

Сонце висіло над головою й добряче припікало. Саме час відпочити, попоїсти й віддатись утіхам. Роджер заходився вишукувати підхожу місцинку — таку собі спальню просто неба, сховану від цікавих очей. Ага, ось там, трохи вище. Чаша, встелена вересом і оточена зусібіч кам’яними брилами.

—     Зупинімося тут.

—     Добре.

Беверлі була сама слухняність, вона неначе втратила власну волю тієї миті, коли вирушила в дорогу. Вони злізли з моторолера, Беверлі поставила його на підпору й пішла кам’янистою стежкою вгору слідом за Роджером.

—     Ось тут,— сказав він, опускаючи на землю рюкзак.— Шкода, немає струмка охолодити вино. Та всього мати не можна.

—     Але ж у пас є все,— стиха промовила Беверлі.— ї сонце, і дозвілля, і оцей чарівний краєвид!

Ще не все, люба, не все. Все буде трохи пізніше.

Гарні зуби Беверлі перемелювали все, що він їй давав, вино з бульканням вливалось у її ніжно-біле горло. Нарешті, липка від апельсинового соку, обважніла від вина, вона відкинулась на Роджерів. плащ, який він розіслав на пружному вересі, влаштувавши щось схоже на матрац. Сорочка висмикнулась у неї з джинсів, відкривши смужку ледь засмаглого живота з непорочним пупком. Кожна лінія її розслабленого тіла промовляла про готовність до втіхи — і ні про що інше.

Роджер допив вино и жбурнув паперовий стаканчик геть. Потім ліг поряд з нею на плащі, припав губами до її губ і поклав гарячу руку на її оголений живіт. Увесь світ обернувся раптом на два найпростіші начала — чоловіче й жіноче. Він був чоловічим началом, вона — жіночим, а вкупі вони утворювали всесвіт.

Та Беверлі зразу ж відвернула від нього своє обличчя й перекотилась на бік, відірвавши в такий спосіб жіноче начало світу від чоловічого. Не обурено, не злякано, а якось зневажливо-лінькувато, і це було найдошкульніше.

—     Не треба.

Він чекав. Два слова? І все?              ,

Вона сіла. Та сорочку в джинси не заправляла. її рухи, лінькуваті й до цього, нітрохи не пожвавішали,— неначе він був мухою, яку вона відігнала геть.

—     Чому не треба? — спитав він.

Вона знизала плечима:

—     Хіба обов’язково потрібна причина?

Він усе ще лежав, відчуваючи лопатками пружність вересу.

—     Надто добра нагода, щоб не скористатися.

Вона подивилась на нього згори вниз із холодною насмішкуватістю.

—     Не хапатися ж за першу-ліпшу нагоду.

—     Але ж...— він затнувся,— хіба таке може зашкодити?

—     Ні. Просто не хочу — і край.

—     Але ж ти не можеш дорікнути мені, що я...

—     Хіба я тобі дорікаю? Тобі аби оте саме. Ну, а мені — мені просто не хочеться. Не маю охоти.

Вона сиділа біля нього, її груди дражнили свою близькістю. Ноги в неї були довгі, гарні, звабні. Та яке вона має право показувати все це так спокусливо, а потім в останню мить зневажити його чоловічу пристрасть такою банальною відмовою? І він затято проказав:

—     Тільки це розказуй, ніби це має для тебе якесь значення. Яка різниця, на одного чоловіка більше або менше, коли в тебе все життя складається з чоловіків.

— Я зовсім не казала, що це має для мене якесь значення. Сказала, що не хочу,— тільки й того.

Він зрозумів, що припустився помилки. Не треба було намагатися вплинути на неї тим, що ця пригода надто тривіальна, щоб мати якесь значення. Цим він звів себе до рівня такої собі хатньої