Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Я — міністр нового уряду… Сюди потрібний негайно кулемет! Біжіть же, я наказую…

— Не понімай по-руську, — невдоволено повертаючи язиком, відповів хирлявий чоловік… Лікар відштовхнув його. Треба було поспішно діяти… Він сам пішов розшукувати чехів з кулеметом… І от коло чавунного під’їзду, де, наполовину збита, висіла червона зірка, побачив ще одного більшовика — загорілого, аж чорного, чоловіка з бритою головою і татарською борідкою. Військова сорочка на ньому була розірвана, з невеличкої плями на плечі повзла кров. Показуючи дрібні зуби, він по-собачому крутив головою, огризався, — видно, що страшно вмирати.

Юрба напосідала на нього. Особливо жінки вигукували несамовиті слова. Багато хто вимахував зонтиками, ціпками, стиснутими кулаками… Тут же на східцях ганку відставний генерал силкувався всіх перекричати, махаючи на більшовика ліловими руками. Величезний кашкет поповз по його лисині, під дряблою шиєю метлявся орден.

— Рішучіше, панове. Це комісар. Без пощади. У мене у самого син червоний… Таке горе… Прошу, панове, знайдіть, приведіть до мене мого сина… Зараз же при всіх уб’ю. Уб’ю мого сина… І з цим не повинно бути ніякої пощади…

«В даному разі втручатися марно», — схвильовано подумав Дмитро Степанович і, відійшовши, оглянувся… Крики затихли… Там, де тільки що стояв поранений комісар, вимахували ціпки й зонтики… Стало зовсім тихо, чулися тільки удари. Відставний генерал дивився з ганку вниз, кволо, як диригент, помахуючи рукою над кашкетом, що сповз на ніс.

Дмитра Степановича наздогнав нотаріус Мишин. Він був у брудному балахоні, застебнутому до шиї, обличчя запухле, в пенсне бракувало скельця.

— Убили… Уколошкали зонтами… Жахливо — ці самосуди… Ах, доктор, а кажуть, що діється зараз на березі Самарки — жахливо…

— В такому разі ходімо туди… Ви знаєте, я в уряді…

— Знаю, радію…

Ім’ям уряду Дмитро Степанович спинив офіцерський загін з шести чоловік і зажадав, щоб його провели до бе, — рега, де відбувалися небажані ексцеси. Тепер уже всюди на перехрестях стояли чеські патрулі. Причепурені жінки прикрашували їх квітами, тут же навчали російської мови, дзвінко сміялись, стараючись, щоб іноземцям подобались і жінки, і місто, і взагалі Росія, яка остогидла чехам за роки полону гірше гіркої редьки.

На брудному березі Самарки добровольці кінчали з залишками червоних, що втекли з слободи. Дмитро Степанович прийшов туди надто пізно. Червоні, які встигли ще перебігти через дерев’яний міст, перепливли навскоси Самарку, сідали на баржі й пароплави і відпливали вгору Волгою. На березі в лінивій хвилі лежало кілька трупів. Багато сотень мерців уже попливли у Волгу.

На перевернутому гнилому човні сидів Говядін, рукав його був перев’язаний триколірною стрічкою. Мочальне волосся мокре від поту. Очі, зовсім білі, цятками зіниць дивились на сонячну ріку. Дмитро Степанович, підійшовши до нього, гукнув суворо:

— Пане помічник начальника міліції, мене було повідомлено, що тут відбуваються небажані ексцеси… Воля уряду, щоб…

Лікар не договорив, побачивши в руках Говядіна дубового кілка з прилиплою кров’ю і волоссям. Говядін прошипів шерстяним голосом, беззвучно:

— Он ще один пливе…

Він мляво зліз з човна і підійшов до самої води, дивлячись на стрижену голову, що повільно пливла навскоси течії. Чоловік п’ять гевалів з кіллям підійшло до Говядіна. Тоді Дмитро Степанович повернувся до своїх офіцерів, які пили баварський квас у моторного квасника в чистому фартусі, — він незрозуміло яким способом уже встиг виїхати з візком. Лікар звернувся до офіцерів з промовою про припинення надмірної жорстокості. Він вказав на Говядіна і на пливучу голову. Той самий довгоногий ротмістр у свіжому кітелі ворухнув білими від квасної піни вусами, підняв гвинтівку й вистрілив. Голова зникла під водою.

Тоді Дмитро Степанович, почуваючи, що він все-таки зробив усе, що від нього залежало, повернувся до міста. Треба було не спізнитися на перше засідання уряду. Лікар засопів, ідучи під гору, курів черевиками. Пульс був не менше ста двадцяти. В його уяві розгортались запаморочливі перспективи: похід на Москву, всі сорок сороков задзвонять в усі дзвони, — чорт його знає, може, навіть і крісло президента… Адже революція така штучка: як покотиться назад, не встигнеш оглянутись, — всякі есери, есдеки, дивишся, вже й валяються з випущеними тельбухами у неї під колесами… Ні, ні, досить лівих експериментів.

Катерина Дмитрівна сиділа в низенькій вітальні за фікусом і, стискаючи в кулаку мокру від сліз хустинку, писала листа сестрі Даші.

В пухирчасте віконце ляпотів дощ, надворі гойдались акації. Од вітру, що гнав хмари з Азовського моря, ворушились на стіні відклеєні шпалери.

Катя писала:

«Дашо, Дашо, мій розпач безмежний. Вадима вбито. Мене повідомив про це вчора хазяїн, де я живу, підполковник Тетькін. Я не повірила, спитала — від кого він узнав. Він дав адресу Валер’яна Онолі, корніловця, який приїхав з армії. Я вночі побігла до нього в готель. Мабуть, він був п’яний, звін втягнув мене в номер, почав пропонувати вина… Це було жахливо… Ти не уявляєш, які тут люди… Я спитала: «Мого чоловіка вбито?..» Ти розумієш, — Онолі його однополчанин, товариш, разом з ним був у боях… Бачив його щодня… Він відповів, знущаючись: «Так, убито, заспокойтесь, голубонько, я сам бачив, як його їли мухи…» Потім він сказав: «Рощин у нас був під підозрінням, щастя для нього, що він загинув у бою…» Він не сказав ні прр день, в який це трапилось, ні про місце, де вбито Вадима. Я благала, плакала… Він крикнув: «Не пам’ятаю — де хто вбитий». І запропонував мені себе взамін… Ах, Дашо!.. Які люди!.. Я, не тямлячи себе, втекла з готелю…

Я не можу повірити, що Вадима більше нема… Але не вірити не