Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Щось забуте ворухнулося в серці Дмитра Степановича, наче він щось згадав, на щось обурився. З незрозумілою жвавістю він висунувся в вікно і крикнув до офіцера:
— Хай живуть Установчі збори!
Корнет зараз же підморгнув товстому обличчю лікаря і відповів загадково:
— Там побачимо…
А з усіх вікон висувалися, закликали, питали:
— Пане офіцер… Ну, що? Ми взяті? Більшовики втекли?
Дмитро Степанович надів білого картуза, взяв ціпка і, оглянувши себе в дзеркало, вийшов. На вулицю висипав народ, як із церкви. І справді — десь задзвонили в усі дзвони. Юрба з радісним гамором стовпилась на перехресті. Дмитра Степановича схопила за рукав пацієнтка, дама з потрійним підборіддям, штучні квіти на її громіздкому капелюсі пахли нафталіном.
— Доктор, дивіться ж — чехи!
На перехресті вулиць, оточені жінками, стояли з гвинтівками наперевіс два чехи: один сизо-бритий, другий з чорними вусищами. Напружено усміхаючись, вони швидко оглядали дахи, вікна, обличчя. їх елегантні шапочки, френчі з шкіряними гудзиками і нашитим на лівому рукаві відмітним щитком, міцні сумки й патронташі, їх рішучі обличчя —¦ все викликало захоплення, шанобливе здивування. Ці двоє наче звалилися на Дворянську вулицю з іншого світу.
— Ура! — закричали в юрбі кілька чиновників. — Хай живуть чехи! Качати їх! Берись!
Дмитро Степанович, протовпившись і сопучи, хотів виголосити достойне привітання, але від хвилювання у нього пересохло горло, і він поспішив на конспіративну квартиру, де його ждали високі обов’язки.
В підвалі коло млина було порожньо, — тільки тютюновий перегар, наїжачені недокурками попільниці, і кінець стола спав блондин, припавши до помальованих носатими пиками паперів. Дмитро Степанович торкнув його за плече. Блондин глибоко зітхнув, підвів бородате обличчя з блукаючими спросоння світло-голубими очима:
— В чому річ?
— Де уряд? — суворо спитав Дмитро Степанович. — З вами говорить товариш міністра охорони здоров’я.
— А, доктор Булавін, — сказав блондин. — Тьху, чорт, а я теє… Ну, як у місті?
— Не все ще ліквідовано. Але це кінець. На Дворянській — чеські патрулі.
Блондин роззявив зубатого рота і зареготав;
— Здорово! Ох, чорт, ловко! Значить, уряд збереться тут рівно о третій. Якщо все буде благополучно — надвечір переберемося в краще приміщення…
— Пробачте… — у Дмитра Степановича промайнула страшна догадка. — Я говорю з членом ЦК партії? Ви не Авксентьєв?
Блондин відповів невиразним рухом, що ніби говорив: «Що ж тут вдієш…» Задзвонив телефон. Він схопив з стола трубку.
— Ідіть, доктор, ваше місце зараз на вулиці… Пам’ятайте, ми не повинні допустити ексцесів. Ви представник буржуазної інтелігенції, — вгамуйте їх запал… А то, знаєте, — він підморгнув, — буде незручно потім…
Лікар вийшов. Все місто тепер висипало на вулиці. Вітались, як на Великдень. Поздоровляли. Повідомляли новини:
— Більшовики тисячами кидаються в Самарку… Пливуть собі на цей бік…
— Ну і б’ють же їх…
— А потонуло скільки… Безліч…
— Це правда, — трохи нижче міста вся Волга в трупах…
— І слава творцеві, я скажу… За гріх це не вважаю…
— Правда, собакам собача смерть…
— Панове, чули? Паламаря з дзвіниці скинули…
— Хто? Більшовики?
— Щоб не дзвонив… Називається — грюкнули дверима… Я ще розумію — кого-небудь, але паламаря за що?
— Куди ви, куди, папаша?
— Вниз. Хочу на амбар подивитись. Чи цілий…
— Збожеволіли. На пристанях ще більшовики.
— Дмитре Степановичу, діждались денька!.. Ви куди такий заклопотаний?
— Та от — обрали товаришем міністра…
— Поздоровляю, ваше превосходительство…
— Ну, поки що ні з чим… Москви поки що не взяли…
— Е, доктор, нам би подихати свіжим повітрям, і за те спасибі…
В юрбі войовничо пропливали золоті погони. Це був символ усього старого, затишного, усього, що охоронялось. Рішучим кроком пройшов загін офіцерів, його супроводили, кривляючись, хлопчаки. Сміялись пишно вбрані жінки. Юрба звертала з Садової на Дворянську мимо недоладно розкішного, викладеного зеленими кахлями особняка Курліної. Якийсь чоловічина кинувся в юрбу…
— Що таке? Що трапилось?
— Пане офіцер, у цьому дворі більшовики, двоє за дровами…
— Ага… Панове, панове, проходьте.
— Куди це офіцери побігли?
— Панове, панове, ніякої паніки…
— Чекістів знайшли!
— Дмитре Степановичу, відійдімо все-таки, а то коли б…
Залунали постріли. Юрба шарахнула. Побігли, гублячи шапки. Дмитро Степанович, засапавшись, знов опинився на Дворянській. Він відчував відповідальність за все, що відбувається. Дійшовши до майдану, він примружився на обеліск, що прикривав пам’ятник Олександрові Другому. Простягнувши руку, сказав сердито й голосно:
— Більшовики ладні знищити все російське. Вони добиваються, щоб російський народ забув свою історію. Тут стоїть пам’ятник цареві-визволителю, який нікому не шкодить. Зніміть же з нього ці дурні дошки і це гидке ганчір’я.
Така була його перша промова до народу. Зараз же спритні хлопці в картузиках — видно, прикажчики — закричали:
— Ламай!
Затріщали зривані з пам’ятника дошки. Дмитро Степанович пішов далі. Юрба рідшала. Тут гучніше лунали зарічні постріли. Назустріч лікареві від Самарки біг майже голий чоловік у самих мокрих спідніх. Темне волосся падало йому на очі. Широкі груди були татуйовані. Кілька жінок, заверещавши, кинулись від нього до воріт. Він раптом круто повернув і кинувся до спуску, вниз до Волги. За ним бігли ще троє, потім ще і ще, — мокрі, напівголі, засапані… На вулиці закричали:
— Більшовики! Бий їх!
Усі вони, як кулики
