Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Протяжно свистячи, поїзд ішов повз велике село: мелькали добрі хати, криті бляхою, довгі ожереди соломи, садки за парканами, вивіски крамниць. Поряд з поїздом курним шляхом їхав селянин у військовій сорочці без пояса і в смушевій шапці. Розставивши ноги, він стояв у невеликому возі на залізному ходу і крутив кінцями віжок. Ситий, рослий кінь заскакував, силкуючись перегнати поїзд. Селянин обернувся до вагонних вікон і щось крикнув, широко показуючи білі зуби.

— Це Гуляйполе, — сказав німець, — це дуже багате село.

В дорозі довелося кілька разів пересідати. (Катя, помилившись, сіла не в прямий поїзд). Метушня, чекання на вокзалах, нові люди, ніколи раніш не бачені простори степів, що повільно пливли за вагонним вікном, одвернули її від тяжких думок. Німець давно вже зліз, — на прощання міцно труснув Катину руку. Цей чоловік непохитно був певний в закономірності того, що відбувалося, і здавалося, з точністю визначав і частину своєї в ньому участі. Його спокійний оптимізм здивував і стривожив Катю. Те, що всі вважали загибеллю, жахом, хаосом, для нього було довгожданим початком великого початку.

За цей рік Катя тільки й чула безсилий скрегіт зубів та зітхання крайнього розпачу, тільки й бачила, — як того березневого ранку в батьківському домі, — спотворені обличчя, стиснені кулаки. Правда, не зітхав і не скреготів підполковник Тетькін, але він був, як сам казав, «блаженний» і революцію вітав від якоїсь своєї «блаженної» віри у справедливість.

Всі ті люди, серед яких жила Катя, вбачали в революції остаточну загибель Росії і російської культури, розгром усього життя, світову пугачовщину, Апокаліпсис, що здійснюється. Була імперія, механізм її працював зрозуміло й чітко. Селянин орав, вуглекоп ламав вугілля, фабрики виготовляли дешеві й хороші товари, купці спритно торгували, чиновники працювали, як коліщата годинника. Нагорі хтось від усього цього одержував розкішні блага життя. Балакали, що такий лад несправедливий. Але що ж подієш, коли бог так влаштував. І раптом усе розлетілося в дрізки, і — розвернена мурашина купа на місці імперії… І пішов обиватель, очманіло хитаючись, з білими від жаху очима…

Поїзд довго стояв у тиші на полустанку. Катя висунулась у вікно. В темряві тихо шелестіло листя високого дерева. Неосяжним здавалося зоряне небо над цією незрозумілою землею.

Катя сперлась ліктями на раму спущеного вікна. Шелест листя, зірки, теплий запах землі нагадали їй одну ніч. Це було під Парижем, у парку… Кілька чоловік, усі добрі знайомі, петербуржці, приїхали туди на двох автомобілях… В альтанці над ставком, де вечеряли, було дуже хороше. Наче сріблясті хмари, над водою стояли плакучі верби.

Серед тих, що вечеряли, був незнайомий Каті чоловік, німець, який жив колись у Росії. Він добре говорив пофранцузьки. Він був у вечірньому костюмі, без капелюха. Худий, з довгастим нервовим обличчям, з великим лисим лобом і важкими повіками серйозних очей. Він сидів спокійно, поклавши довгі пальці на денце винного бокала. Коли Каті хто-небудь подобався, ставало тепло й лагідно. Липнева ніч над озером наче доторкалась до її напіввідкритих плечей. Крізь листя повзучого винограду над альтанкою видно було зорі. Свічки тепло освітлювали обличчя друзів, нічних метеликів на скатерці, задумливе обличчя незнайомого чоловіка. Катя почувала, що він задумався, поглядаючи на неї. Мабуть, вона була дуже гарна того вечора.

Коли встали з-за столу й пішли темною, як високе склепіння, алеєю в кінець парку до тераси, щоб звідти дивитися на вогні Парижа, німець пішов поруч з Катею.

— Ви не вважаєте, добродійко, що краса не дозволена, неприпустима? — сказав він суворим голосом, підкреслюючи, що він не хотів би надавати словам двозначності. Катя йшла повільно. Як добре, що цей чоловік з нею заговорив, і голос його не глушив шелесту темного склепіння дерев. Ідучи по лівий бік від Каті, німець дивився поперед себе в глибину алеї, де розливалась лілова заграва міста. — Я інженер. Мій батько дуже багатий. Я працюю на великих підприємствах. Мені доводиться мати діло з сотнями тисяч людей. Я бачу і знаю багато з того, що вам не відомо. Пробачте, вам не цікава ця розмова?

Катя обернула до нього голову, мовчки усміхнулась. У відблиску далекої заграви він побачив її очі й усмішку і продовжував:

— Ми живемо, на наше нещастя, на грані двох віків. Один заходить, прекрасний і пишний, другий народжується в скреготі машин і суворих одноманітних фабричних вулиць. Ім’я цьому вікові маса, людська маса, де знищені всі відмінності. Людина — це тільки розумні руки, які керують машинами. Тут інші закони, інший рахунок часу, інша правда. Ви, добродійко, — остання з старого віку. Ось чому мені так сумно дивитись на ваше обличчя. Воно не потрібне новому вікові, як усе некорисне, неповторюване, здатне викликати відмираючі почуття — любов, самопожертву, поезію, сльози щастя… Краса!.. Навіщо?

Це тривожно… Це неприпустимо… Я вас запевняю, — в майбутньому будуть видавати закони проти краси… Вам доводилось чути про роботу на конвейєрі? Це остання американська новина. Філософію роботи коло рухомої стрічки треба впроваджувати в маси… Злодійство, вбивство повинно здаватися менш злочинним, ніж секунда неуважності біля конвейєра… Тепер уявіть собі: в залізні зали майстерень заходить краса, те, що хвилює… Що ж виходить? Плутанина рухів, тремтіння мускулів, руки допускають секунди спізнень, неточності… З секундних помилок складаються години, з годин — катастрофи… Мій завод починає викидати продукцію нижчої якості, ніж завод сусідній… Гине підприємство… Десь зазнає краху банк… Десь біржа відповіла стрибком на зниження… Хтось вганяє кулю в серце… І все через те, що по заводському цеху пройшла, шарудячи вбранням, злочинно прекрасна жінка.

Катя засміялась. Вона нічого не знала про конвейєр. Вона ніколи не бувала на заводах, бачила тільки закопчені труби, що псували пейзаж… Людську масу — юрбу — вона дуже любила на великих бульварах, і нічого зловісного в ній не ввижалося. Двоє з її знайомих, що вечеряли на озері, були соціал-демократи. Отже, з боку совісті теж усе було гаразд. Те, що говорив її супутник, повільно, з підведеною головою йдучи в теплій темряві алеї, було цікаве й нове,