Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Винні зазнають розплати за все, мадам, настане час, — неголосно сказав він по-німецьки. — Так буде й у нас у Німеччині, так буде в усьому світі: великий суд… Соціалізмус — буде ім’я судді…

Катя не зрозуміла спочатку, що звертаються саме до неї, — звела очі на великі чисті нікелеві окуляри. Німець покивав їй дружньо:

— Мадам говорить по-німецьки?

— Так.

— Коли людина багато страждає, втіхою їй служить доцільність тих причин, через які вона страждає, — сказав німець, підгинаючи ноги під лавку і опускаючи лоб, так що очі його тепер дивились на Катю поверх окулярів. — Я багато вивчав історію людства. Після довгого затишшя ми знову входимо в смугу катастроф. Ось мій висновок. Ми присутні при початку загибелі великої цивілізації. Одного разу арійський світ уже пережив подібне. Це було в четвертому столітті, коли варвари зруйнували Рим. Багато є охочих провести паралелі з нашим часом. Але це нічого. Рим був розкладений ідеями християнства. Варвари розірвали вже тільки труп Риму. Сучасна цивілізація буде переорганізована соціалізмом. Там було руйнування, тут буде будування. Найбільш руйнівними ідеями християнства були рівність, інтернаціоналізм і моральна перевага бідності над багатством. Це були ідеї варварів, які годували жахливого паразита — Рим, що потопав у розкоші. Ось чому римляни так боялися і так жорстоко переслідували християн. Але в християнстві не було творчої ідеї, воно не організовувало праці. На землі воно задовольнялось тільки руйнуванням, а все інше обіцяло на небі. Християнство — це був тільки меч, руйнуючий і караючий. І навіть на небі, і в ідеальному житті, воно не могло обіцяти нічого, крім вивернутого навиворіт ієрархічного, класового й чиновницького ладу Римської імперії. Такі були його основні помилки. На противагу йому Рим висунув ідею порядку. Але тоді само безладдя — загальний хаос — і було заповітною мрією варварів, які ждали того часу, щоб полізти штурмом на стіни Риму. Час цей настав. Там, де були міста, задиміли руїни. Трупи лежали по дорогах, розп’яті кіллям, розчавлені возами варварів. Порятунку не було, тому що Європа, Мала Азія, Африка палали від краю до краю. Римляни, як птахи, шугали по світовому пожарищу. Їх убивали варвари, в лісах роздирали дикі звірі, вони гинули в пустелях з голоду, спраги й холоду. Я читав оповідання сучасника, про те, як Проба, дружина римського префекта, втекла вночі у човні з двома дочками з Риму, куди вдерлися германці Аларіха. Пливучи по Тібру, римлянки бачили полум'я, що пожирало вічне місто. Це був кінець світу…

Німець розв’язав заплічний мішок, з дна його дістав пухлу, в потертій шкірі записну книжку і деякий час із стриманою усмішкою перегортав її.

— Ось, — сказав він, пересідаючи на Катину лавку, — щоб вам краще уявити, які вони були, римляни, перед загибеллю, послухайте одне місце з Амміана Марцелліна. Він так описує цих владарів всесвіту:

«Довга одежа з пурпуру і шовку розвівається на вітрі і дає можливість розглянути під нею багату туніку, оздоблену вишивками, що зображувать різних тварин. В супроводі почту з п’ятдесяти чоловік прислуги їх закриті колісниці потрясають брук і будинки, летячи по вулиці з надзвичайною швидкістю. Якщо хто-небудь з них входить у лазню, звичайно сполучену з магазинами, ресторанами та місцями для прогулянок, — він владним тоном вимагає, щоб предмети загального вжитку були віддані лише в його користування. Виходячи з лазні, він надіває персні і пряжки з дорогоцінними самоцвітами і вбирається в дорогий халат, полотна якого вистачило б на дванадцять чоловік. Потім іде верхня одежа, яка тішить його самолюбство, при цьому він не забуває надати собі величної постави, якої не можна було б пробачити і великому Марцеллу, завойовникові Сіракуз. Проте інколи й він влаштовує сміливі походи з величезним почтом слуг, кухарів, клієнтів і огидно спотворених євнухів у свої італійські маєтки, де бавиться полюванням на птахів і кроликів. Якщо випадково, особливо в спеку опівдні, він наважиться перепливти на роззолоченій барці озеро Лукрін, вирушаючи на свою приморську дачу, він порівнює потім цю подорож з походами Цезаря й Олександра. Якщо муха проникає за шовкову завісу палуби або крізь складки упаде промінь сонця, він нарікає на своє лихо, ремствуючи, що не народишся в країнах кіммерійських, де вічні сутінки.

Найкращими гостями у знатних вважаються паразити й підлесники, які уміють плескати в долоні на кожне слово господаря. Вони дивляться із захватом на мармурові колони кімнат і мозаїчні підлоги. За столом птахи й риби незвичайної величини викликають загальне здивування. Приносять вагу, щоб упевнитись, скільки важать ці страви, і в той час, коли благорозумні гості відвертаються від такої сцени, паразити закликають нотаріуса, щоб скласти протокол у вірогідності подібних чудес…» Так, sic transit…[9] — сказав німець, закриваючи записну книжку. — Ці люди пішли блукати, шукаючи прожитку, по дорогах і зруйнованих містах. А хвилі варварів продовжували котитись зі сходу, спустошуючи і грабуючи. За якихось п’ятдесят років від Римської імперії не залишилось і сліду. Великий Рим заростав травою, серед залишених палаців паслись кози. Майже на сім століть залягла ніч над Європою. Це сталося тому, що християнство могло руйнувати, але не знало ідеї організації праці. В заповідях не говорилося про працю. Їх моральні закониможна застосувати до людини, яка не сіє, не жне, а за яку сіють і жнуть раби. Християнство стало релігією імператорів і завойовників. Праця залишилась неорганізованою і поза мораллю. Релігію праці принесуть у світ другі варвари, які зруйнують другий Рим. Ви читали Шпенглера? Це римлянин від голови до п’ят, він має рацію лише в тому, що для його Європи заходить сонце. Але для нас воно сходить. Йому не вдасться потягти за собою в могилу світовий пролетаріат. Лебеді кричать перед смертю. Так от, буржуазія примусила Шпенглера кричати лебедем… Це її останній ідеалістичний козир. У християнства згнили зуби. У нас вони залізні… Йому ми протиставимо соціалістичну організацію праці… Нас примушують воювати з більшовиками… Ого!.. Ви думаєте, ми не розуміємо, хто штовхає нашу руку