Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Якраз у цей час так страшно бухнуло за річкою Самаркою, — на столі задзвеніли склянки, — що Говядін схопився, взявшись за серце:
— Це чехи…
Гримнуло знову, і, здавалось, зовсім близько застукотів кулемет. Говядін, зовсім білий, знову сів, підібгавши ногу.
— А це червона наволоч… У них кулемети на елеваторі… Але сумніватись не можна — чехи беруть місто… Вони візьмуть місто…
— Власне, я погоджуюсь, — пробасив Дмитро Степанович. — Хочете чаю, тільки холодний?
Відмовившись від чаю, в нестямі, Говядін шепотів:
— На чолі уряду стоять патріоти — найчесніші люди, найблагородніші особи… Вольський, ви його знаєте, — присяжний повірений з Твері, чудова людина… Штабскапітан Фортунатов… Климушкін — це наш, самарський, теж дуже благородна людина… Всі есери, непримиренні борці… Ждуть навіть самого Чернова, — але це величезна таємниця… Він бореться з більшовиками на півночі… Офіцерські кола в найтіснішому блоку з нами… Від військових висувається полковник Галкін… Кажуть, що це новий Дантон… Словом, все готове. Ждемо тільки штурму… За всіма даними, чехи призначили штурм на сьогоднішню ніч… Я — від міліції. Це страшенно небезпечно і клопітно… Але треба ж воювати, треба жертвувати собою…
За вікном залунали гучні й нестройні звуки військових сурм — «Інтернаціонал». Говядін зігнувся, ліг головою на живіт Дмитра Степановича; солом’яне волосся його здавалося неживим, як у ляльки.
Сонце зайшло за грозову хмару. Ніч не принесла прохолоди. Зірки оповило імлою. Гарматні удари за річкою стали частіші й гучніші. Від розривів двигтіли будинки. Шестидюймова батарея більшовиків, що стояла за елеватором, відповідала в темряву. Стукотіли кулемети на дахах. За Самаркою, в слободі, куди ліг дерев’яний міст, неголосно ляскали постріли червоноармійських сторожових охорон.
Хмара наповзала, погримуючи. Наставала непроглядна темрява. Жодного вогника не видно було ні в місті, ні на річці. Тільки миготіли зірницями гармати.
В місті ніхто не спав. Десь у таємничому підпіллі безперервно засідав комітет Установчих зборів. Добровольці з офіцерських організацій нервувались по квартирах, одягнені і озброєні. Обивателі стояли біля вікон, вдивляючись у моторошну темряву. По вулицях перегукувались патрулі. У проміжках тиші чути було сумовито-дикі гудки паровозів, що вивозили шоїзди на схід.
Ті, що дивились у вікна, бачили звивисту блискавку, яка перебігала від краю неба до краю. Похмуро освітились каламутні води Волги. Проступили обриси барж і пароплавів коло пристаней. Високо над річкою, над бляхою дахів з’явились: озія елеватора, гострий шпиль лютеранської кірки, біла дзвіниця жіночого монастиря, за переказом збудована на гроші мандрівної черниці Сусанни. Погасло. Темрява…
Розкололось небо. Налетів вітер. Страшно завило в коминах. Чехи йшли на штурм.
Чехи наступали рідкими цепами з боку станції Кряж — на залізничний міст і повз салотопні заводи — на зарічну слободу. Нерівна місцевість, гребля, зарості шелюги затримували просування.
Ключем до міста були обидва мости — дерев’яний і залізничний. Артилерія більшовиків, на майдані за елеватором, обстрілювала підступи. Її важкі удари і спалахи підтримували мужність у червоних частинах, не впевнених у досвідченості командного складу.
Наприкінці ночі чехи вдались до хитрості. Поблизу елеватора в бараках жили залишки польських біженців з жінками й дітьми. Чехам це було відомо. Коли їх снаряди почали рватися над елеватором, поляки повибігали з бараків і заметушились, шукаючи схованки. Артилеристи відганяли їх. від гармат матюком і банниками. Коли шестидюймівки гримотіли — приголомшені й засліплені біженці кидались геть… Але ось від амбарів побігла нова юрба жінок. Вони кричали:
— Не стріляйте, проше пана, не стріляйте, благаємо, не губіть нещасних.
З усіх боків вони обступили гармати.
Чудні польські жінки хапались за банник, за колеса гармат, міцно брали під руки, важко висіли на одурілих від гуркоту артилеристах, вчіплювались їм у бороди, валили на брук… Під кофтами у жінок були мундири, під спідницями — галіфе.
— Хлопці, це чехи! — закричав хтось, і голову йому розніс револьверний постріл. Одні боролись, інші кинулись утікати… А чехи вже знімали замки з гармат і відступали, відстрілюючись. І потім, наче крізь землю, зникли в щілинах між амбарами.
Батерея була виведена з строю. Кулемети збиті. Чехи продовжували наступати, охоплюючи засамарську слободу аж до Волги.
Вранці зникли хмари. Сухе сонце вдарило в непромиті вікна квартири Дмитра Степановича. Лікар сидів коло стола, старанно одягнений. Очі його позападали — він не лягав спати. Полоскальниця, піднос і блюдечка були повні недокурків. Інколи він виймав зламаного гребінця і причісував на лоб сиві кучері. Щохвилини він міг сподіватись, що його покличуть до виконання міністерських обов’язків. Виявилось, що він був страшенно честолюбний.
Повз його вікна Дворянською вулицею плентались поранені. Вони йшли наче по вимерлому місту. Деякі сідали на тротуар під стінами, сяк-так перев’язані закривавленим ганчір’ям. Дивилися на порожні вікна, — але не було в кого попросити води і хліба.
Сонце напікало вулицю, не освіжену нічною грозою. За річкою бухало, ахало, стукало. Промчав автомобіль, наповнивши Дворянську хмарами вапнякового пилу, мигнуло перекривлене обличчя військового комісара з чорним ротом. Автомобіль утік вниз, через дерев’яний міст і, як розповідали потім, був розірваний разом з пасажирами артилерійським снарядом. Час спинився, — бій здавався нескінченним. Місто не дихало. Жінки з вищого товариства, вже одягнені в білі плаття, лежали, закривши голови подушками. Комітет Установчих зборів пив вранішній чай, сервірований власницею млина. В підвалі обличчя міністрів здавались трупними. А за річкою бухало, стукало, ахало…
Опівдні Дмитро Степанович підійшов до вікна і, засопівши, відчинив його, неспроможний довше сидіти в сизому тютюновому диму. На вулиці вже не було жодного пораненого. Багато вікон повідхилялись — там скоса поглядало око з-за штори, там металося схвильоване обличчя. З під’їздів виглядали голови, ховались. Скидалося на те, що нема вже більшовиків… Але часта стрільба за річкою?.. Ах, як було нестерпно!..
Раптом — чудо — з-за рогу з’явився, постояв з секунду і пішов серединою вулиці довгоногий офіцер у білому, як сніг, кітелі з високою талією. По халяві його била