Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— «Дьішала ночь…» — заспівала вона, ліниво звівши брови.
Сорокін слухав, і жили дужче пульсували на скронях. Підвівся, відхилив назад Зінчину голову і жадібно став цілувати в рот. Вона перебирала струни, потім гітара сповзла з її колін.
— Оце інша річ, — добродушно сказав Бєляков. — Ех, Сорокін, люблю я тебе, сам не знаю за що — люблю.
Зінка нарешті визволилась і, вся червона, низько нагнулась, піднімаючи гітару. Яскраві очі її блиснули з-під розпатланого волосся. Кінчиком язика облизала припухлі губи.
— Фу, боляче зробив…
— А знаєте що, друзі? У мене є про запас заповітна пляшечка…
Бєляков обірвав, подавившись словом. Рука з розчепіреними пальцями повисла в повітрі. За вікном ляснув постріл, загули голоси. Зінка з гітарою, наче на неї дмухнули, вилетіла з кімнати. Сорокін нахмурився, пішов до вікна…
— Не йди, я раніш узнаю в чому річ, — поквапливо сказав начштабу.
Скандали і стрільба в розташуванні ставки головкома були звичайним явищем. До складу сорокінської армії входили дві основні групи: кубанська — козача, ядро якої було сформоване Сорокіним ще минулого року, і друга — українська, зібрана з залишків українських червоних армій, які відступали під тиском німців… Між кубанцями й українцями точилася затяжна ворожнеча. Українці погано держали фронт на чужій їм землі і не дуже панькались з фуражем та продовольством, коли доводилось проходити через станиці.
Бійки і скандали траплялись щодня. Але те, що почалось сьогодні, виявилось більш серйозним. З криком мчали кінні козаки. Від огорож і садів перебігали злякані купки червоноармійців. Десь коло вокзалу лунала шалена стрільба. На майдані перед вікнами штабу дико кричав, повзаючи в поросі і крутячись, поранений козак.
У штабі почався переполох. Ще зранку сьогодні телеграфна лінія не відповідала, а зараз звідти посипалась купа божевільних донесень. Можна було розібрати тільки, що білі, швидко просуваючись у напрямку Сосика — Уманська, женуть поперед себе ешелони червоних, що рятуються в паніці. Передні з них, докотившись до ставки, почали грабіж на станції і в станиці. Кубанці відкрили стрільбу. Зав’язався бій.
Сорокін вилетів за ворота на рижій рослій злій кобилі. За ним — півсотні конвою в черкесках, з розмаяними за спиною башликами, з кривими шаблями. Сорокін сидів як влитий у сідлі. Шапки на ньому не було, щоб його зразу впізнали. Вродлива голова відкинута, вітер рвав волосся, рукава й поли черкески. Він був ще п’яний, рішучий, блідий. Очі дивилися пронизливо, погляд їх був страшний. Коні шалено скакали, за ними хмарою здіймалась курява.
Поблизу вокзалу з-за живоплоту залунали постріли. Кілька конвойців голосно крикнули, один покотився з коня, але Сорокін навіть не обернувся. Він дивився туди, де між товарними поїздами кричала, кишіла й перебігала сіра маса бійців.
Його впізнали здалека. Багато хто поліз на дахи вагонів. В юрбі махали гвинтівками, горлали. Сорокін, не зменшуючи ходу, перестрибнув через огорожу вокзального садочка й вилетів на колії, в саму гущу бійців. Коня його схопили за поводи. Він підняв над головою руки і крикнув:
— Товариші, соратники, бійці! Що трапилось? Що за стрільба? Чому паніка? Хто вам голови морочить? Яка сволоч?
— Нас зрадили! — провив панічний голос.
— Командири нас продали! Зняли фронт! — закричали голоси. І весь багатотисячний натовп на коліях, у вагонах заревів:
— Продали нас… Армія вся розбита… Геть командуючого! Бий командуючого!
Залунав свист, вереск, наче налетів диявольський вітер. Завищали, зводячись дибки, коні конвойних. До Сорокіна вже протовплювались перекривлені обличчя, чорні руки. І він закричав так, що сильна шия його роздулась:
— Мовчать! Ви не революційна армія… Отара бандитів і наволочі… Видати мені шкурників і панікерів… Видати мені білогвардійських провокаторів!
Він раптом штовхнув кобилу, і вона, махнувши передом, врізалась глибше в юрбу. Сорокін, перехилившись з сідла, показав пальцем:
— Ось він!
Мимоволі юрба обернулась до того, на кого він вказав. Це був високий, з великим носом, худий чоловік. Він зблід, розчепірив лікті, задкуючи. Чи знав його дійсно Сорокін, чи жертвував ним, як першим, хто потрапив під руки, рятуючи становище, — невідомо… Юрбі потрібна була кров. Сорокін вихопив криву шаблю і, навідліг свиснувши нею, ударив високого чоловіка по довгій шиї. Кров сильним струменем бризнула в морду кобилі.
— Так революційна армія розправляється з ворогами народу.
Сорокін знову штовхнув кобилу і, помахуючи закривавленою шаблею, страшний і блідий, крутився в юрбі, лаючись, погрожуючи, заспокоюючи:
— Ніякого розгрому нема… Розвідники й білі агенти навмисне роздувають паніку… Це вони штовхають вас на грабіж, зривають дисципліну… Хто сказав, що нас розбили? Хто бачив, як нас били? Ти, чи що, мерзотнику, бачив? Товариші, я водив вас у бій, ви мене знаєте… У мене самого двадцять шість ран! Вимагаю негайно припинити грабіж! Всі по ешелонах! Сьогодні я поведу вас у наступ… А боягузів і шкурників жде розправа народного гніву…
Юрба слухала. Дивувались, лізли на плечі, щоб глянути на свого головкома. Ще ричали голоси, але вже серця розгорялись. То тут, то там чути було: «А що ж, він правду каже… І хай веде. І підемо…» З’явились ротні командири, що поховались були, і потроху частини стали відходити до своїх ешелонів. Черкеска на грудях Сорокіна була розірвана, він віддирав її, показував старі рани… Обличчя його було несамовито бліде… Паніка вщухла, назустріч ешелонам, що підходили, були виставлені кулеметні застави. По всій залізниці летіли телеграми найрішучішого змісту.
Проте не можна було уникнути відступу армії. Аж через кілька днів, у районі станції Тимашевської, вдалося навести у військах порядок і почати зустрічний наступ. Червоні рушили двома колонами на Виселки в Коренівку. Де тільки в бою виникала якась непевність, всюди червоноармійці бачили Сорокіна, як він летів на рижому коні. Здавалось, одною своєю запальною волею він повертав долю війни, рятуючи Чорномор’я. ЦВК Північно-Кавказької республіки залишалось тільки
